Памфлет
"Не родись щасливий, а родись у сорочці" — так говорить народна приповідка. Я, очевидно, родився в сорочці і, мабуть, через те живу тепер більш ніж щасливо. Правда, на це щастя можна по-різному дивитись, але я наперед кажу, що не належу ні до філософів, ні до людей з ідеалами (і порожніми кишенями), що все критикують і врешті дохнуть під тинами і парканами.
Я простий собі смертний з здоровим глуздом, гнучкою спиною і дотепними руками.
Ви усміхаєтесь: "з гнучкою спиною, хе-хе-хе".
Я чую ваш смішок, але мені зовсім байдуже, бо вірю я тільки в цю спину — гнучку, коли треба, і чудово струнку в інших випадках. Спина моя — мій біг, мій чудесний килим-самольот, мій патрон і протектор. Вона гнучка, як вуж, і разом з тим слизька, як в’юн. Очі мої дивляться на всі чотири сторони разом, і відповідно до того, що вони бачать, мій хребет виробляє найдивовижніші фігури — від поземної до величної пози удава-переможця; уші мої — найчутливіша мембрана, і я люблю їх за ту чутливість, що не дає моїй спині застигнути в одному положенні: я весь слух, і уші — мембрани мої.
Смійся, скептику і філософе, я маю панцир своєї філософії, і мені байдуже. Я маю писати свої записки, що протиставляю їх всьому, що було до цього часу написане, і певен, що буду мати поспіх.
Бо що таке поспіх, як не зелень ясно-блакитного травня, злото тремтючої осені і женщини з пухнастими ручками зими? Ви не відмовитесь від цих благ — і ось ключі від них.
ЗАПОВІТИ
Перше з них: с л у х н я н і с т ь, бо тільки той, хто слухає, має перспективи в майбутнє. За нею слідом іде п о к о р а. Блажен, хто покоряється мовчки і не дратує слуху понад вами сущого зайвими і непотрібними словами, а найпаче виглядом, що таїть в собі невдоволення і начатки бунту. Тікайте від такого, як від мору й чуми; затикайте уші; заплющуйте очі, плюйте услід йому; вигинайте спину ужем і біжіть, біжіть...
От для чого вам потрібні не тільки гнучка спина, а й розум, а й совість, а й вся істота. Ще раз говорю вам: будьте гнучкими, як вуж, і слизькими, як в’юн.
Третя заповідь моя також розумна, як і необхідна: м о в ч а н н я. Мовчіть. Зашийте уста ваші і не писніть. А коли назбирається слів і не можна вже більше терпіти, біжіть за місто, копайте яму і тричі нишком, щоб ніхто не почув, гукайте: "U cara Trajna kozje usi..."[1]
Це велика заповідь і повна глибокого змісту, і хто не зрозуміє її, той ніколи не зрозуміє ні мовчазної мови очей начальника, ні блиску шовків на плечах його вірної подруги, ні таємного змісту цифр на останнім, що він підписав, папері. Мовчіть. Будьте як риба. І ви переусгіінете і далеко і високо підніметесь по щаблях вашого щастя. І четверта заповідь ваша: пресмикайтесь. Лижіть черевики у папи, у мами, навіть у діток маленьких.
Вигинайте хребет, не жалійте спини: ви її раз погнете, а вона винесе тисячу раз із небезпеки. Не кажіть собі: не можу — плазуйте. Обніміть коліна, здуйте порошинку з лякерок вашого пана. Затайте дух. І вам скажуть: це прекрасний Холуй і — черкнуть носком по вашому носі. І ви на вершку блаженства.
Бійтесь — сильнішого.
Клюйте по силі; топчіть мертвого лева; ловіть за хвоста тигра у клітці. І вам скажуть: який він сміливий! Хапайте по змозі. Спочатку ніжки й ріжки. Нічого — в майбутньому чекає вас лев’я ділянка.
Не бий ніколи перший, ще невідомо, що пан скаже. Спокійно — руки в кишені, чекай.
Не жалій ніколи останнього вдару. Останній вдар завжди найбільш вірний.
Брехня, що лежачого не б’ють. Бийте, душіть.
Це ретельний Холуй,— скажуть вам, і ви на вершку блаженства.
ФІЛОСОФСЬКЕ ОБГРУНТУВАННЯ
Читачу мій — я ретельний, я прекрасний Холуй. Я не соромлюсь. Навпаки — я з гордощами ношу це ім’я. Бо що таке Холуй? Тисячу віків людство билось над розв’язанням цієї проблеми. Ви найшли мікроскопи, телескопи, математичні формули і чудові хімічні аналізи. І ви таки не змогли найти вібріона холуйства. Бо він не постійний; він мінливий і міня образ свій і вигляд свій щочасу, щохвилини.
Скільки разів той чи інший безумець поривався сказати: еврика! Але слово застигало йому на устах. Він не міг з певністю сказати: се Холуй. Аж ось прийшов врешті я і говорю: ось він Холуй — дивітесь на нього. Я говорю одверто, сміливо.
Холуй — не лайка, це честь. Холуїзм — це система, така ж прекрасна, як всі інші системи, але незмірно глибша за них.
Я ще зовсім не стара людина. Навпаки — мені тільки біля тридцяти років. Для нового пророка я ще надто молодий, але серце моє палає облагодіяти людство. Передо мною були тисячі тисяч пророків, що бажали вивести людство на новий шлях. Але за ними йшло неминуче банкротство як прокляття по стопах прокаженого. Всі витрачали силу прекрасних слів, молодість, здоров’я, а за ними й надію на те, що колись на землі буде по слову їх.
Божевілля, нісенітниця. Все йшло своїм порядком, бо ніхто не почув, чим дише і чого бажає незрівняний Пій. Пій — все суще над нами. Ніхто не поглянув на душу людини і не вивчив її такою, як вона є: душа Холуя. Всі дерлись по зорі один з-поперед одного і тільки збільшували суму людських страждань. Бо всі хотіли бути Прометеями і, йдучи цим шляхом, ішли проти своєї справжньої природи — природи незрівняно прекрасного Холуя. Хто вам сказав, що ви Прометеї? Це непорозуміння: Прометей — мрія, ви — реальність. Чого ж ви хочете тікати від своєї справжньої суті?
Обминайте криваву тінь Прометея. Юнаки — дивітесь на мене: мені тридцять років, але я проживу ще три рази по тридцять і буду щасливий — з дебелим тілом, червоними щоками, гнучким хребтом і гумовими ногами.
Мене цінить начальство; женщини без ума від мене; коли я іду, всі з пошаною уступають мені дорогу і шепчуть своїм маленьким дітям:
— Дивітесь — це іде великий Холуй!
— Великий Холуй,— чую я навколо себе і привітно похитую головою.
У СЕБЕ ВДОМА
Я зараз сильна і солідна людина. Я ще не лисий, але вже маю двоє діток і чудову жінку. У мене гарні привітні кімнати і навіть кілька покоївок. Піаніно, крісла, гардини, кілька прекрасних пальм і дубових полиць для книг — що мені ще треба?
Я встаю вранці і лягаю увечері. Весь останній день я працюю поза домом.