Іван з Буджака — звір, а все ж товариш добрий, а найголовніше — душа чоловік! — казали арештанти.
— Це навіки пропащий чоловік, це запеклий злочинець... Погляньте на його обличчя, зверніть увагу на його завзяте мовчання, на цей упертий, похмурий погляд — і страшенний злочинець стане перед вами, панове! — казав на суді прокурор.
— Цю бестію за одну пику його треба б повісити — така мерзенна пика! Його поправить хіба тільки шибениця та петля...— казав смиритель тюрми, заслужений і шановний "штик-юнкер в одставці".
І справді, Іван з Буджака був зовсім особливий арештант: кожний "звичайний", путящий чоловік, дивлячись на його, цілою душею обурювався...
Та як і не обурюватись? Острожник, душогуб, найпослі-дущий між людьми, а подивіться, яка у його постать, який вигляд — неначе він який-небудь дука-князь! Звичайно, що кожному путящому чоловікові досадно стане.
А про Івана тільки й знали, що він був чабаном у Буджаці, зарізав за сім копійок хазяйського прикажчика, за це його присудили на каторгу — більш нічого не знали. Та й чого ще треба? Діло ясне: він признався, всі докази — як на долоні. Тільки одно зосталося темним у його ділі: якого він був роду і звання. "По справке не оказалось", як писано в ділі, і таким побитом Іван пішов за волоцюгу й убоїще, що відцурався сказати своє ймення і звання.
Але ж то була помилка: звання його — чабан, імення — Іван з Буджака. Літ двадцять п'ять перед тим, коли люди ватагами тікали від панів, біля тирла одного багатого бул-гарина в Буджаці знайшли хлопчика літ п'яти, що невідомо, хто й коли його підкинув; впереддень же бачили декілька сімейств, що тікали в степи. Хлопчика взяли чабани; веліли перехреститись — уміє, спитали ім'я — сказав: "Іван"; .
* Буджак — степ між Дністром і Дунаєм.
і з того часу Іван став вільним сином вільних степів, товаришем. Ріс Іван, як і всі підпаски: удень був з вівцями, а вночі у його були товариші вірні — чабанські собаки. Він спав у курені. Одягли його в постоли, іршані штани, линтваревий кожух, дали смушеву шапку, а найголовніше — зробили йому черес, широкий шкуратяний пояс, щоб ховати ножі, корінь талан, що вживався на ліки овечі, й носити всяку всячину.
Жив Іван так само, як і всі чабани: зиму й літо — на полі з вівцями та собаками; чабани — ото все його товариство; як і всі інші, Іван був у селі раз або двічі за всі двадцять п'ять років.
Безмірний степ, боротьба з холодом, хугою, дощами, з літньою спекою, з вовками й степовими злодіями поклали свою печать на всю постать і вдачу Іванову. Високий, стрункий, з гострим пронизуватим поглядом чорних очей, з піднятою вгору головою, з нерухливим засмаленим обличчям, що нагадувало собою блідо-червону статую, з волохатою грудиною — він наганяв страх на всіх млявих і вселяв якусь огиду у всіх понівечених, золотушних синів уличної, город-ської цивілізації... Мирний городянин, що звик у житті тільки до дрібних каверз, лукавства та облуди, мимоволі бліднів перед цією цільною натурою, перед цим дужим, могучим степовиком... В шістнадцять років Іван дав сам собі обітницю безшлюб'я й додержував її непорушно... Від хазяїна він мав гроші на сорочку і штани, все останнє було саморобне, а харчі — хазяйські. Він, як і всі інші чабани, мав плату без умови: скільки йому треба було; а звичайно треба було не багато — два чи три карбованці на рік. За рік до тюрми Іван якось попрохав у прикажчика тридцять копійок; прохав кілька разів, але прикажчик, що приїздив на степ разів три-чотири на рік, все чомусь*не давав йому грошей, аж якось видав йому двадцять три копійки. Іван перелічив...
— Ще треба сім...— сказав Іван, не балакливий був він.
— Геть к бісу! Сказано: не дам...— сердито огризнувся прикажчик.
Та не вспів він це доказати, як Іван звалив його додолу й перерізав йому горло... З ляком дивились чотири чабани й довго не могли зрозуміти, для чого Іванові треба було тридцять копійок і навіщо треба було за них різати прикажчика... Вперше за всі тридцять років чабан Микита пішов у село, за п'ятдесят верстов, до хазяїна, оповістить його, що вмер прикажчик, що його порізав Іван; вперше довелось Микиті довго шукати хазяїна по селу й видержувати допити людей, але, окрім коротких фраз, нічого від нього не допитались...
— Іван порізав прикажчика... прикажчик не додав сім копійок! — казав він, та й годі.
Наїхала поліція, пішли допити, там же на тирлі. Допит обвинуваченого був не довгий: він спокійно одмовив, що це він порізав прикажчика, а коли його спитали: "За віщо?" — він одмовив просто:
— А як же? Він казав, що дасть гроші, і не дав... Він повинен був дати...
Таким побитом Іван не признав себе винуватим. Коли його взяли за руки й сказали, що арештують, себто поведуть у город і посадять у тюрму, тут вийшло якесь таке непорозуміння, що соцькі й десяцькі порозлітались геть на всі боки з розбитими пиками, а вже потім прибуло чоловік з сорок селян, котрі після довгого змагання, не долічившись кількох зубів, насилу таки зв'язали Івана й допровадили в тюрму. Блідий, побитий, з набряклими від мотузків руками й ногами, Іван стояв мовчки перед смотрителем, що лаявся, а далі тихо і спокійно пішов у камеру. З визком і глухим шумом зачинилися за ним тюрмові двері, а разом зачинилися і двері вільного життя...
"Цей звір", "ця пика", "цей запеклий злочинець" був засуджений і повинен був іти в Сибір на каторгу; але тут в острозі трапилося з ним щось таке дивне, чого ніяк не могли об'яснити собі ні арештанти, ні смотритель — ніхто... Переказую все, як чув...
Це було вночі. Темрява й туман обгорнули темний сонний повітовий городок, тільки на краго щось блищало. То, наче луна від потухаючої пожежі, виднілася тюрма, з ліхтарями навкруги. Непривітно виглядала вона навіть серед такої мізерної кальної обстанови; навіть надворі осінньої південної ночі з туманом здавалося тепліше, ніж у тому холодно-білому будинку з восьма блимаючими ліхтарями округ мурованої стіни й коло брами. І всередині все зав мерло. Ночники чаділи, в камерах — темрява й сморід... В камері засуджених, на голому помості, валялося сім-вісім арештантів, а крізь віконце в дверях чулось завивання вітру, що вривався в розбиті шибки коридора, та стукіт від ступнів чергового ключника...