— Як ти, так і я,— відповів Юрко і сам собі подумав: "Чи не помилявся я часом, гадаючи, що Галкін шпигун? Чи може ж такий шпигуном бути чоловік, котрий має такий погляд на вінчання? Чудний для мене чоловік отсей Галкін... ніяк не розкушу я його".
Лишившись удвох з Горовенком, Галкін помовчав кілька хвилин, а потім обізвався до його:
— Юрій Олександрович! ви спати ще не хочете?
— Ні!., я не засну...
— Так ось послухайте мене, що я вам розкажу. Берете ви Наталку... берете тим, що любите... тим, що вона вас любить, а чи знаєте, чию ви дочку берете?..
— Як чию? Вашу...
— Мою, то мою... та не знаєте, хто я такий? Горовенко ще більш здивувався.
— Думаєте, що я Галкін, якийсь там судовик... а може, що і гірш думали? Так?
— Так,— відповів тихо Горовенко, не зводячи з його очей.
— От же ні, я не Галкін! А хто я такий — сього навіть і Наталка не знає, сього я нікому не казав, се моя велика тайна!.. Не хочу я нести її з собою в могилу, але не хочу і благовістити її на увесь світ... Як велика ся тайна, судіть з того, що я рідній дочці не говорив про неї, нікому в світі не говорив, а вам скажу... тілько вам, бо вас вважаю яко чоловіка чесного... яко товариша по долі, по засланню.— Горовенко увесь обернувся в слух, в увагу.— Слухайте ж: я родом з Київщини, з Канівського повіту, син українського попа-уніата, я не Олександер Галкін, а Роман Натальський! Я студент Віленського університету, лікар колись був, доктор медицини...
Горовенко слухав і ухам своїм не вірив, тілько гадав: "А я думав... що я думав про його... як я ображав його... коли б він знав про те..."
— Я був молодим парубком, як почалось польське повстання 65... я пішов у польську армію лікарем; я хотів служити не шляхетській Польщі, а тим нещасним мученикам, раненим за волю... мене тягла туди невідступна сила... під дощем куль я перев'язував рани, носив ранених... Штурмовали Прагу 6б. Я забув про штурм, я тілько пильновав над раненими і так запиль-новався, одрізуючи у одного солдата руку, що не зчувся, коли той штурм скінчився... я бантовав руку, як почув, що мене мов довбнею хватило щось по голові... я впав... кілька хвилин я пролежав без чувства. Тілько що підвівся, дивлюсь — коло мене стоїть донець та як утне мене вдруге нагайкою по голові, я повалився як сніп!.. Що було далій, і досі не знаю... Очуняв я — дивлюсь — яв тюрмі... Нас тут валялося на брудній долівці чоловік п'ятдесят. Мене судили і засудили на п'ятнадцять літ у каторгу... повезли... В Персії я занедужав, мене положили в больницю... Лікарем був там тогді поляк Кияковський... Тут я вмер... Розумієте: Роман Натальський вмер... його поховали... Я став канцелярським судовиком, одставним урядником Олександром Захаровичем Галкіним...
Горовенко схватив руку його, горячо поціловав і промовив:
— Простіть мене, простіть!.. Я думав... бридко вимовити...
— Що ісправник підсогласив мене назирати над вами? — перебив його Галкін.
— Еге,— тихо відповів Горовенко.
— Се нічого — слухайте далій. В Персії добрі люде вирядили мене, я подався в Петербург; тут помогли мені вступити на службу в канцелярію міністра внутренніх діл. Петербурзьке болото стало обзиватись на моєму здоров'ю, я перепросився на службу в Херсон, потім перевели мене в Ригу, відсіля в Харків. Тут зустрівся я з одною німкенею, сподобалась вона мені; ми побрались... Бог нам дав дочку... На спомин своєї на-стоящої фамілії я нарік її Наталею... Останнє все ви знаєте, Наталя, певно, розказувала вам... У Глупові я осівся тим, що тут не дорого жити і вельми сподобався мені ваш хутор: я такого міста довго шукав, щоб у тиші з природою дожити віку... Тепер ви розумієте все... розумієте і мою прихильність до вас, та так би я обернувся і до всякого засланця... От вам моя сповідь: сховайте її на саму глубину душі. Сеї сповіді ніхто, ніх-< то не чув від мене, кромі вас, і ніхто не вчує більше... Тепер же ще от що. Я добре розумію жадання і задачі ваш і... Не думайте, що ніщо сучасне мене не інтересує, гляньте... се до вас. се ще вчора я одержав, та не знав, з якого боку краще підступити до вас.— Галкін подав Горовенкові листок: се був давно сподіваний "приказ". В "приказі" стояло, щоб Горовенко сидів у Глупові і ждав чоловіка, котрий привезе йому ро-> боту...
Нові чувства, нові думки обхопили Горовенка — "Та чи не во сні се все я бачу?" — думав він.
— Бачте, який я шпигун,— сказав сміючись Галкін,— бачте, що ми одного поля ягоди; тілько, що з мене така вже ягода, як гнила ріпа... Та, здається, в мої літа з мене не можна більш нічого і вимагати! Як умію, так і сію.— Помовчавши, Галкін знов заговорив.— Я правду сказав Наталці', що кращого, як ви, я собі зятя не бажаю... Дай боже, щоб вона зробила вас щасливим.. Тілько про одно, мабуть, недобре ви погадали: чи не зв'яжете ви собі рук? — Горовенко мовчав.-^ Але,—^промовив Галкін,— Наталка знає, що у людей єсть обов'язки, вищі чувства до женщини. Наталка, не скажу я, що патріотка, але не стане вам поперек дороги.
Довго ще, довго Горовенко і Натальський розмовляли між собою про минувшину, про сучасне життя і вгадували буду-щину, судячи по минувшині...
VI
Через тиждень Горовенко звінчався з Наталею: весілля відбулось тихо, без бучності, без пишності. Горовенко став далеко спокійній; дістав знов свої папери, матеріали, прийнявся за роботу. Не страх за шпигунство Галкіна, ні сподівання "приказа" вже не триволоіли його; жінчина любов, тихі, розумні розмови з тестем наче бальзам спокою вливались в його серце... Робота пішла, хоч і не так бистро, як би він хотів, але все-таки йшла. Наталка чула себе щасливою.
Тим часом вибух взрив у Зимньому дворці в Петербурзіб7; за тим стріляння у міністра Лоріс-Мелікова і повішення Мло-децького , а в Києві суд знов засудив на шибеницю аж трьох; двох повісили, третього, Арсенія Богуславського, помиловали. Реакція і паніка царювали скрізь по Росії, рикошетом обізвалися і в сонному Глупові.
Засуджений тепер на шибеницю попович Арсеній Богуслав-ський вчащав колись до декотрих з київських українофілів: як вирік йому суд приговор на шибеницю, Богуславський впав в ноги жандармам, став каятися і присягатись сказати "усе, що він знає". Знав він мало — просто нічого не знав, а може, і нічого було знати. Богуславського посадили писати свою сповідь — донос. І почав він в свою нечестиву грамотку записувати усякого, кого вважав за українофіла, кого стрічав в українофілів!.. Чиє лоїття згадав, те і промовляв його гадючий язик, те і писала його юдина рука.... І написала вона цілу сотню імен і між ними ім'я Горовенка... Сього доволі було, щоб з Києва написали у Глупів до ісправника, щоб потрусили Горовенка.