— Чи не зробили б ми так: ви дасте п'ятнадцять, а ми вдвох по п'ятнадцять, ми віддамо вам свої гроші, а ви Горовенкові, начебто з банка, щоб він і не знав?
Галчевський замахав обома руками, наче півень крилами перед тим, як хоче кукурікнути:
— Ні, ні, сього ніяк не можна, не я-один, в банку скілько людей служить... крий боже, довідаються; а наше діло купецьке...
— Ну, погиб наш Юрко,— проговорив Харченко, вийшовши від Галчевського. Копач мовчав, тілько, ідучи, зітхав і спльовував.
Під вечір Харченко і Копач пристали до Горовенка, щоб він покинув свої уроки, бо здоров'я його плохе і вимагає спочинку.
— А їстиму ж я що?
— Те, що і ми,— відповів Копач.
— Себто як? З милості чи що?
— Між товаришами сього не кажуть... А коли на те пішло, так знай, що твоє здоров'я — громадянське добро і ми маємо право куповати твоє здоров'я.
— Може, мою працю, се буде правда, а здоров'я я не продаю...
— Нехай і по-твому, так-от, як ти добре спочинеш, так добре візьмешся і за працю, а ми її купуємо у тебе зарання...
— Виходить: не вбивши медведя, продавати з його шкуру,— відказав, всміхаючись, Горовенко, а потім спитав: — Куди ж ви повернете мою працю? Яку роботу загадаєте мені?
— Напиши українську історію.
— Мишам на снідання чи що?
— Людям, а не мишам... ти забуваєш про Галичину: там же нема "майского" закону 62; там можна друковати. От тобі і робота... А ти сам розумієш, що Галичина той каганчик, з котрого Україна засвітить світло народно-національної освіти і розвою.
— Ну, добре! добре... я і так напишу... дожидай.
— Слухай, Юрю! Ми не шуткуємо, ми з проста ведемо таку
річ.
— А, мов на догад буряків,— перебив його Горовенко,— так коли ж я недогадливий чоловік; кажи лучче просто: чим шкодять мені уроки?
— Не вони тобі, а ти ж їм шкодиш.
— От тобі і на! Сього вже не зрозумію.
— Гм! тепер, бач, такий час, що не всім можна і уроки давати.
— Нехай заборонять, так і не даватиму.
— Вже заборонили,— не вдержав язика Харченко.
— Се хто тобі сказав? — спитав здивований Горовенко. Копач розказав усе, що чув від поліцмейстра.
— Та от і він сам,— додав він, глянувши в вікно на ворота, біля котрих зупинилися поліцмейстрові коні.
— Я все знаю,— сказав Горовенко поліцмейстрові в відповідь, як той почав здалека закидати.
— Все, та, може, і не все,— відповів поліцмейстер і прочитав бумагу від губернатора... Генерал-губернатор велів заборонити Горовенкові вчити дітей; самого його переслати із Ломакова на родину, в Глупів, і там "водворить под надзором поліції".
Сього не сподівались ні Харченко, ні Копач.
На третій день Горовенко їхав з урядником в Глупів.
ЧАСТИНА ДРУГА І
Батьківське Горовенкове дворище вже більш п'ятнадцяти літ наймав приїжджий панок Олександер Захарович Галкін. В Глупові знали про його тілько те, що він служив урядником у суді в Харкові, вислужив там пенсію і ради того, що в Глупові дешево жити, перебрався сюди, що він удовець, що з ним живе його дочка Наталя. Приїхавши в Глупів, Галкін сподобав Горовенкове дворище і найняв його. Дворище стояло на кінці города, колись то був просто хутір; але за п'ятдесят літ Глупів розрісся і присунувся до самого Горовенкового хутора. Галкін не вважав на те, що дворище далеченько було від середини Глупова; раз, що він держав конячку, а вдруге, йому іменно хотілося осісти так, щоб дальше від пилу, воні, колотнечі, гуркотні, щоб округ його стояла тиша, щоб йому спокійно було доживати віку в захистку, де б природа голубила чоловіка, причаровувала до життя. Горовенкове дворище мало доволі краси, що від самої природи, а що і від рук і праці старого Горовенка.
Дворище обіймало більш десяти десятин землі: від шляху воно було обсаджене білими і жовтими акаціями, а з останніх трьох боків обкопане широким і глибоким ровом; по один бік рову розрослась така густа колючина, що навіть і собаці не можна було пролізти між нею; на другім боці рову росли товсті гіллясті верби. Від воріт до дому вела широка дорога, обсаджена липами, поміж котрих сиділи кущі бузку і білого ясміну; перед самим домом впирався в його ґанок великий круглий квітник. Дом був старинний, дубовий, під залізом, з готичеськими вікнами; чорно-сиві стіни якось сурово і гордо визирали в прогаловини дикого винограду. З дому двері вели прямо в сад. Велика долина відходила зараз під квітки, далій вправоруч ішли кущі порічок, малини, аґрусу; за ними городина, за нею тік, клуня, комори, омшеник, в котрий давно, давно вже не залітали бджоли, зате ніхто не мішав водиться там осам, шершеням, пугачам. Доріжка вліво від дому вела вже в настоящий сад.
Чудовий сад був у Горовенка! Не маючи більш тридцяти п'яти літ настоящего догляду, він все-таки не спустів, і тепер він ще був красивий, дарма що містами дерева одичавіли, а в однім місті — більш десятини сливняку і вишняку чисто висохло від непролазної гущини.
Юрій Горовенко мало знав все дворище, з молодих літ він не жив на йому, а зрісши, бував тут вельми рідко: в останні ж дванадцять літ він ні разу не навідався на батьківщину. Він інстинктивно любив се дворище, як місто, де він родився, де покоїлись батьківські кістки. Ні за які гроші, ні за що в світі він не збув би того дворища, хоч йому і в думку не спадало, щоб коли довелося осісти на сьому дворищі і доживати віку. Заповітною гадкою у його було: віддати дворище земству, щоб воно завело тут ремісничу народну школу: він мізковав сю зиму умовитися про сю річ з земством; за життя матері він не хотів розпочинати сього діла, бо знав, "що вона бажала зложити кістки поруч своєї дружини".
Тепер Горовенко їхав на рідне селище, їхав не по добрій волі, а приневолений; їхав під вартою двох десятників, наче який душогуб або злодій; їхав у Глупів під надзор поліції... і не диво, що дорога батьківщина здавалася йому могилою. Хижа сила ні за що, ні про що, підборкавши йому крила, окрутивши, спутавши, пригнітивши, кине його живцем в отсю могилу: кине і не задушить його зразу, а моритиме голодом, нудьгою, щоб він вмирав повагом, день за днем: вмирав фізично і духовно, вмирав, тліючи в неволі, добивав сам себе, даремне б'ючись на волю з тої клітки-могили, з тої широкої тюрми. Йому б було легше, коли б могилу йому обібрали де-небудь на півночі; тліти-вмирати на чужині між чужими легше.