Але мала не хотіла того всього. Хотіла лиш на ф е т. Пішли. І там Юра доказував. Стріляв із фузії2 — дванадцять колісцят трафив, з того серця метав у пляшки — збив п'ять, не міг шостої, око веселе, хмільне не служить. Пішли на каруселю — там завертілись, аж дух запирало, а Юра тільки покрикував: "Борше3 крути, гунцвоте4, борше". Виміряв силу — тріпонув молотом, аж гакнув5, аж люди відсахнулись. Метнув м'ячем — тільки заскимлив. Покрутив автоматом — чотири рази по франку, нічого не витягнув. "То, — сказав, — на щастя". Поїздили човнами по електриці — тільки шуміло кругом, як Юра кермував. А потім підійшли знов до кафейки. І тоді:
— Що п'єш, панянко? Бо я винко.
— Ну то й я винко.
1 Звір (діал.) — яр.
2 Фузія — старовинна гладкоствольна рушниця з кременем.
1 Борше (діал.)— швидше.
4 Гунцвот (діал.) — собачий син, шельма.
5 Гакнути — видати глибокий гортанний звук.
І тоді захмеліла мала. Не пам'ятала нічого, тільки очка світились. Взяв її Юра на мотор, повіз у ніч — горбами. Віз і співав — як то гуцул ішов з Коломиї, як то піде він поміж гори. І обзивались кругом ліси. Мовчала, дивувалась Мозель — звідки тут такі співанки красні? І була та їзда, як гуляння, хмільна їзда була. Співала дорога, танцювали ліси, горби, Мозель не стерпіла й собі заграла, рушила, повела берегами. То кров співала, не гуцул.
І така була їх ніч заручинова — проти місяця, проти веселих зір...
А на другий день Юра пішов до старого. То був черевань із волячим карком, із недобрим зором. Сів із Юрою до стола, бо сказав йому Юра, що має справу.
— То так собі сподобали смо одно другого, пане. Нема нам тепер як жити одно без другого.
— Ну то що? — засопів старий, заспівав люлькою.
— То нич, тільки так, що одно без другого не можем. Не пив нічого старий. Удавав, що не розуміє.
— Що ж ви цим сказали, пане молодий?..
— Та то, що нам одно судилось. Взяти хочу вашу.
— Як то взяти?
— Ну, так, що посватав би я. Весілля б справити як треба. Добре їй буде у мене. Побуду тут ще зо три роки, вироблю багато, а є з чого — я до премії стаю завжди. Не п'ю, марно гроші не розкидаю. А там і до мене — в гори. Там ще красніше буде. Кругом гори, а полонинка моя шовкова, докуплю ще — паном буду, ніхто не зрівняється. Там вашій доньці кланятись будуть. Бо я не хто-будь, неню, я — цісарського роду...
Слухав старий, слухав, а потім як пирсне реготом, аж затремтіли столи, аж забрязчали шибки. Лускав, а сміявся старий. Нічого не говорив, тільки сміявся. Заходився, плакав, тряс черевом, зойкав. І всі, що ходили кругом, зійшлися, поставали гурмою та й собі сміятись. Реготались усі — навіть кіт сміявся.
А Юра зблід. Підвівся. Нічого не сказав. Тихо, як тінь, як сновида вийшов. Ішов вуличками, попри фабрику, а всі сміялись. То такого дочекався. То такої ганьби. Ще ніколи, ніколи ніхто такої ганьби не мав. Тільки він один, гуцул Юра. Де ж та гордість моя, квіттям умаяна? Де ж та слава цісарського роду? Де ж те чоло моє, що не згоріло від сорому?.. Де ж те серце моє, що пістолем не вистрілило, не вибухнуло гнівом, як гармата? Бо ж не осоромив череватий мене самого, а цілий рід мій любий, що тої години могили розриває — за мною вступитись хоче...
Так ішов Юра і про себе говорив, і ніхто його не просив пити, і відвертався від нього словінець Еда і болгарин Станко. Мав би краще тоді метнутись у гарячу сталь, тріснутись із мотором у камінь, щоб лягти головою за той стид. Бо за таку ганьбу тільки смертю платять. Але не те йому порадив вітер, що вогняне чоло остудив.
Не те йому сказав суворий обрій. Не те йому хмурі гори, що з ними ганьбою ділився, шепотіли.
— Зажди, мой1, ще завчасу тобі тішитись, — погрозив п'ястуком, розметавши чорні брови, як стріли, над очами, ще спом'янеш гуцула...
Затис зуби, скам'янів на лиці. Тільки блискавиці стрічались в очах. Тільки стріляли брови-стріли. Тільки кресався у серці гнів. Бо то розпочалась друга оповідь, про те, як за гордість свою мстив люто леґінь гуцул Юра — цісарського роду.
* Мой (діал.) — частка, вживається при звертанні до людини.