Йде до Хмелюка. Тут з вікна ресторану видно всіх, хто проходить Широкою. Звідки узяв, що вона мусить проходити Широкою? Вона не любить конечно Широких вулиць. Вона знана своїми мандрівками по козячих стежках у горах. Він чекає її, погляд його тьмариться від напруження. Усі сіро-сині суконки, всі блакитні капелюшики, всі подібні на неї постаті зривають його, мов електричний струм, і скільки разів за цей час здригнулась ціла його істота. І все даремно. Вона не пройшла. Запитати про неї Хмелюка не повернеться язик. Сонце зайшло, і ясний, мов з матового срібла, серп місяця зупинився над самим шпилем ліцеяльної вежі.
– До побачення.
Йде додому. Хмелюк ще питає, як там те чи те, коли зроблять зустріч весни. Але Василь йде додому. Йде він зовсім поволі, бо має час. Доходить майже до своєї фіртки, і тут наздоганяє його Настя. Вона звідкись йшла. Була засапана і помітно втомлена. Василь, як завжди, почервонів, але сутінок поміг йому втримати рівновагу. Обоє радіють і засипають одне одного питаннями. Чи тужив він за нею? Чи тужив? Як на таке відповідати? Вказала на молоденький місяць і сказала, що треба в такому разі цілуватися. Це принесе подарунок. Василь зазначає, що йому немає з ким цілуватися.
– А я? Хіба я не жінка?
Як це було сказано! Василь здригнувся, бо щось йому видалося фальшивим. Сам не розумію що, але щось тут є. Він мовчить. Не має слів, щоб щось відповісти.
Прийшли до її будинку і зупинились на ганку. В "Тіволі" навпроти грає музика. Вечір все більше і більше впливає.
– Не підемо до хати… Посидьмо тут, – сказала вона. І справді зараз вийшла. – Василю, дайте мені вашу ліву руку. Він простягнув їй руку, вона взяла її, піднесла спочатку до боку. – Чуєте? – питала вона.
Він кивнув притакливо. Справді чув, як билося її серце. Але, крім того, за тонкою блузкою чув тепло її юного, ніжного тіла. Від цього йому туманиться зір, і він злегка намагається визволити руку. Але вона міцно тримає її. По хвилі він відчув, що вона щось робить. Поглянув і побачив у півтьмі, що вона чіпляє на його руку годинничка.
– Чому? – вирвалось у нього.
– Так буде краще, – сказала вона. – Повірте мені… Так буде краще. Я не носила його. Він лежав у мене в столі, але кожного дня по кілька разів я слухала його цокання. Носіть його, Василю. Він освячений моїм духом.
Але що йому ті слова! Чому повернула вона годинника?
– А тепер ходім… Пройдімось.
І вони пішли. Проходили попід огорожу "Тіволі". Йшли парами молоді люди. У повітрі – прозора свіжість. На горах лежить темрява і манить до себе. Десь там співають "Реве та стогне Дніпр широкий", і Василеві здається, що він чує знайомі голоси Гриба і Біленка. Звуки пісні такі м’які і разом з тим виразні; здається, летять не сюди, а туди, у височінь; їх слухає щербатий місяць і яскраві краплини зірок.
– Знаєте, Василю. Я хотіла б з вами про дещо поговорити… – сказала Настя. В її голосі знов щось є, щось нове. Василь не може його виразно окреслити.
– То прошу, – покірно говорить він.
– Тільки не зараз. Іншим разом, Василю. Я страшно, страшно думала про вас, – сказала вона знов по короткій перерві.
– Ви говорите це таким тоном, – відповів їй Василь.
– Бо так, Василю, було. Я навіть не повинна стільки про вас думати.
– Певно, – сказав він. – Вам треба думати про Овідія, про зруйнування Трої, – вирвалось чомусь у нього, і це звучало, мов іронія. "До долу верби гне високі", – виводив Грибів тенор. Настя хвилинку послухала і казала далі:
– Я написала один вірш. Хочете прочитаю?
– Прошу! Це буде саме під настрій, – сказав він тим самим покірним тоном.
– Ви всі, що чуєте, що бачите мене, – почала вона своїм приємним, протяжним голосом. –
Проходите повз мене легковажно,
Поваження! – Дав руку… І нема…
Без погляду, без потиску, поблажно.
А тут, в очах моїх, жагуча гама прагнень.
Натхненним поглядом я ловлю кожну мить!
Здавалося б, що мертвий, сірий камінь
Повинен погляди мої вловить.
Тут вона зробила коротку перерву. По хвильці читала далі:
Не видержать мені. Я хистка. Я сама
Життьове море буйне і жорстоке,
Мов тріску, кидає воно мого човна
У ті місця, де чорно і глибоко…
Де вир його бездонний і зрадливий,
Де камінь гострий буряно завис,
Де крик сирен віщує смерть і зриви
І цілить в серце, мов отруйний спис.
Й не видержать мені… Я хистка і сама…
І кожну ніч, аж поки сонце встане,
Свій повний келих чорного вина,
Я п’ю одна поблідлими устами.
Вона продекламувала і замовкла. Голову схилила. Згори лилася пісня: "Сичі в гаюю перееекликааались та ясень раз… у раз… скрипів!". Високий Грибів тенор звився і, торкнувшись місяця, довго й переливно витав у підзоряних висотах. У "Тіволі" голосно заплескали. Можливо, цим співакам, а можливо, там йде якась вистава. Заграла знов оркестра щось із Шопена.
– Що це таке? – сказала Настя. – Це щось безперечно з Шопена. Тільки не знаю що. Ви не знаєте, Василю?
Василь також не знав. Він мовчить. Всі струни його душі напружені. Він хоче говорити.
– Ви не смієте так думати! – твердо і зненацька проговорив він.
– Як? – запитала вона. – Василю, як?
– А так. Чорно… хіба ви не чуєте? Навкруги буяє життя! – Його голос аж скрегоче. Такий він терпкий і кострубатий. – Я, Настусю, цього не розумію. І не хочу розуміти… Що значить? Коли будемо так дивитись всі… Що тоді вийде? Це, я вам скажу… Це розніженість. Це… стара школа… Розумієте? Вам треба на село або ще краще: вам треба міцно, міцно відчути пазурі життя. Можливо, я кажу трохи патетично, але це, Насте, так. Вірте мені… – і він, задихаючись, замовк. Але зараз таки казав далі: – Але що це з вами сталось? Раніше того не було… Ба ні, було. Трохи було. Вже в тому вірші, що ви мені колись дали, щось відчувалося. Але ви тоді казали: "Моїм мріям легесенькі крильця дай, щоб здолали піднятись вони у світ безкінечний, в надзоряний край і принесли чарівнії сни"… Я сам був тоді м’який, але все-таки ті ваші "легесенькі крильця" і "чарівнії сни" мене вражали недобре. А це вже зовсім ні до чого. Смерть… зриви… отруйний спис… чорне вино… поблідлі уста… Ні, Настусю. Скиньте ваші серпанки. На вас ніхто не дивиться поблажливо. Я тут міг би щось сказати, але не кажу нічого і дозволю собі заховати мовчанку далі. Що ви тепер читаєте? Прошу вас! Читайте Лондона…