Настя переносить світло у другу кімнату. Це тут вона мешкає. Бачите? Показує те і те.
– Це моя резиденція, пане Василю! – говорить вона з посмішкою. Чогось вона сьогодні піднесена, весела. Крутиться сюди, туди, присіла, знову встала, забрала від Василя чорну кепку. – Роздягніться! Тут у нас тепло. Повісьте вашу бекешу сюди… Та-ак! Прекрасно… А тепер розкажіть…
– Про що, панно Настусю!
– Найперше хочу від вас добитись одного. Не титулуйте мене таким довгим титулом. Я для вас Нааастя! Товаришка… Колєжанка… Я тільки не люблю "ти", тому й кажу вам "ви". Але це все одно. Сьогодні ви мій гість. От! Сідайте краще, тут чи тут, чи лягайте, чуйтеся зовсім вільно, як вдома. Ха-ха-ха! Чого я, справді, сміюся? Отак. Інколи буває весело. І сьогодні якраз такий день. Сестра пішла вартувати. Вона у старостві і має сьогодні нічну варту. Я ходила під сніг. Повірите, що дуже люблю сніг…
Василь її перебиває:
Білі сніжинки, легесенькі, ніжнії
Звільна додолу летять,
– декламує Василь. Це те саме, за що Насті влетіло від Шпачука. Вона сміється.
– Так, – швидко говорить вона. – А сьогодні дійсно летіли вони білі-білі, мов цвіт черешні. Довго ходила, думала, сміялася… І думала про вас… Ну, ну, ну! Василю! Ну, що ж такого. Думала про вас і хотіла вас бачити, і зайшла до вас, а ваша господиня… Вона нагадує мені якогось Кощея. Так мене несимпатично зустрічає. Напевно думає, як це може бути: панна – і заходить до хлопців. Від цього у неї, напевно, сохне у горлі і липне до піднебіння язик. І це чудово, чудово, що ви прийшли. Просто-таки чудово. Ніколи не можу вас піймати. Що ви жар-птиця чи якийсь Іван Царевич?
Василь тільки схилив додолу очі. Що він міг сказати? Дивно.
– Ну, розкажіть мені щось про себе. А може ми нап’ємось чаю?
– Дякую. Нащо нам чай.
– То розкажіть про себе… Я певна, знаю, переконана, що ваше життя цікаве. Не перечте. Напевно цікаве. Я це пізнала з першого вашого вірша. Ось вам моя критика: Ваші слова насичені чимось живим. У них б’є пульс! Чується кров. Я не є кровожерлива, я скорше духожерлива, але кров пульсуюча, жива творить підніжжя духові. А такі духові явища не можуть не бути цікаві. Ну так розказуйте…
– Але ж я ще не жив. Я ще тільки збираюсь жити, – промовив врешті Василь.
– Напевно. Але ви, напевно, багато думаєте. Живете, як кажуть, нутром. І про це розкажіть.
– Думаю, панно Насте…
– І знов те сакраменське панно. Викручу вас за вуха…
– Тоді буду постійно паннати.
– Щоб вас крутила за вуха? Ха-ха-ха! Це мені подобається. – Підійшла і взяла його обережно за праве червоне прозоре вухо. Легенько накрутила. Він підняв на неї зніяковілий погляд. Вона хотіла щось зробити. Зробила непомітний рух вперед і миттю пустила вухо, повернулась і відійшла до постелі. Сіла на м’яку, сіру постіль, закусила губу. Дивилась на Василя, в якого від хвилювання німіли м’язи і сохнули уста.
– Ну от… І покрутила вас за вухо, – сказала вона по якійсь павзі. – Вдоволені?
Все відповів поглядом. Вона його зрозуміла, відчула, прийняла. І почувала себе не звичайно легкою, ніби могла справді звести крила і піднестися, мов птах чи мотиль, чи щось крилате.
– Ні, ні, Василю, – казала вона, ніби стрясаючи з себе той дивний стан. – Цікаво про це говорити. У нас товариші. Ми ходимо до школи. Ми ростемо на зрілих людей. Стільки, стільки проблем навкруги… А ми мовчимо.
– Бо не вміємо говорити, – сказав Василь, і голос його запнувся.
– Не вміємо? Чому?
– А тому, що ми були без’язикі. Хто вам має казати? Більшість наших хлопців селяни. А школа також мовчить. Школа наша – це особлива стаття. Не знаю, чи є ще де така школа… Не хочу нікого кривдити… І нашої школи також не хочу. Добре, що й така є. Чомусь її люблю і таку. Але вона не винна, що нас у ній не виховують.
– Хм!.. – муркнула Настя.
– Ми ж усі мужики. Ми ж тільки вийшли в світ. Десять поколінь за нами німих людей.
– Це дуже гарно сказано, Василю! Прошу!
– А мужик говорити не вміє. Я ось поїхав на Різдво додому. Віз мене один дядько. В його голові поволі ворушився мозок. Він хотів щось сказати. Треба було бачити, як він напинався. На пальці ставав… І нічого не вийшло. І всі ми такі мужички. Я і Козенко, і Стасюк, і всі. Ну, візьмім хоч мене. Ви кажете – розкажіть…
А хіба я можу щось розказати? Настусю! Скільки я маю клопоту з чужими словами. Ось недавно. Прихода заходить і каже: я зустрів Прохазку. Знаєте Прохазку? Ну, от… Це дуже гордий хлопчисько, чех, багач, купує старі книжки і складає для декорації бібліотеку. І Прихода каже: прийшов до мене і поблажливо поплескав по плечі. Що за фамільярність така? – обурився Прихода, а я зупинився над тим словом. Довго його не розумів. І безліч ось таких дрібниць. Мені ось незабаром вісімнадцять років, а я ще тільки раз їхав потягом з Крем’янця до Озеран. Я ще не бачив великого міста. Я ще не знаю, як виглядає трамвай. Я ще не бачив справжньої фабрики… Моря, гір, степу, вулканів. Навіть не знаю добре електричного світла, бо ніколи ним не доводилось користати. А чи тільки це одне? Чи тільки техніка? Природа? А безліч, безліч інших дрібничок, як поводитися, як користатися хустиною при сервірованому столі. У вас, можливо, це викликає посміх, а нам?
Розуміється. Наші хлоп’ята, принаймні більшість їх, цим голови не сушать. Що ось такий вам Мацюк, що живе зі Стасюком? Або Гриб? А інші… Хіба вони розуміють, що те все для людини важить? Такий Мацюк. Приходжу одного разу до нього. У короткій курточці, штанята в халявах, обличчя в червоних прищах. Він – божа коровка, сидить і довбає. Довбає і довбає. Історію довбає. Слово по слову, мов їсть черешні. Ну, розуміється. Це має бути наш інтелігент. Він має за нас щось сказати. Він, чого доброго, продовбається до вищої школи. Він і її, можливо, скінчить. А лишиться таким самим Мацюком. Без рівного, розумного слова, без справжньої ходи, без уміння навіть їсти ножем і виделкою. Дістанемо якісь знання. Сирі знання. Мов папуги. А треба інтелігенції! Аристократії!..
Я не знаю, як вам сказати, щоб не було так по-юначому, але ви мене розумієте. Нам треба піти за кордон. Нам треба пригадати, що ми в Європі. А Європа – це інтелігенція. І авта, і кав’ярні, і білі тверді комірчики, і фраки, і циліндри. Там це не театр. Там це будні. А ми – мужики. Нам ніхто не поможе вилізти з мужика. А самі ми не вміємо. Я пригадую, як Валя Лискевич учив мене підходити "до ручки дами". Треба, каже, триматися просто. Червоніти – це поганий тон. Не можна відмовлятися від чаю. Цілувати в руку тільки заміжню пані. Це не сміх. Я стояв і дивився, мов баран. Червоніти для мене Господом Богом дано. Просто триматися, коли голова сама хилиться від погляду на даму.