Юнацькі Вірші

Станислав Лем

Станіслав Лем
Юнацькі Вірші

З польської переклав Олександр Лук'яненко

Не знаю, чи руки сліпця і вус слимака
В мовчанні, як я, відчувають єднання
Пальців, що стиснені міцно в кулак неспроста:
Там виник й формується кшталт існування.

Не знаю, як в атомів оберти й лети
Сплетіннями нервів гойдають дзвін литий
З зірок, з перельоту птахів, з металу, з журби,
З великого спокою. Я ж — його серце.

Бетховен, Симфонія П'ята
Allegro con brio

Зоре наймиліша, посмішко, так близько
Линеш ти з блискавиць високою: мелодіє,
В тебе струни барвисті, вогні-танцюристи,
І каркаси металу погнуті вогнем.
Розбудила із яви. Як голос твій кличе,
Диха скеля, мовлять прірви вуста кам'яні.
Гріх відпущено всім, зійшло сонце на землі.
Це мовчання і тиша — гріб ангела наче.
Розбудила із яви. Ти, темряво ночі.
Провалились у вічність склепіння похмурі.
День і ніч обіймають руками охоче
Світ наш: поему різьблену по чорній кулі,
Наче повну неназваних обріїв урну.
--
1 Переклади віршів схвалені Станіславом Лемом.
(c) Олександр Лук'яненко, переклад, 2006.

Польовий цвинтар
Берези — шлях летючих зір. Темрява всіяна півколом
Білих хрестів. Ліс найкрилатіше біжить в нічне кубельце
І б'є хребтом у твердість хмар, де погляд спиниться раптово.
Лиш голос іволги зі сну спадає згадкою про сонце.

Хор переламаний вогнем. І тільки глина, що заткала
Підземний обрис згаслих уст. Склепіння мідь і м'ята вслала.
Квіти підносять погляд свій над безіменним, тлінним світом.
І все одно надійде смерть. І морок. І навіщо жити?

Любовний лист
Темніє. Вітер видув
У скляну банку небосхил
З рум'яно-жовтим черевцем.
За вікнами каштани в'яжуть
Свічки в солодку зав'язь.
Хай знають всі: іде весна.
Павук на чорних ніжках
Перебігає аркуш — шмиг...
А за стіною скрипки гра —
Хтось ніби каже: ніч.
На другому поверсі
Хтось засвітив вікно, мов зірку,
Самітну, що чекає.
І хтось захоче словом світ
Накрити ніби мушку.
Вже так колись траплялось.
Але найближчим над усе
Є крові шум, що в скроні б'є
Як за останнім муром —
Аби згадав — пульсує.
Здається, перша зірка
Розплилась в срібну плямку.
Надмір уважний тратить.
А ось і сон, такий малий,
Подібний на дитячий,
Єдиний має вияв —
Хтозна: смерть чи любов?
А може — це смеркає,
Кров уже не співає,
Чи це долонь, як віддих, завмирає —
..............................................................
Я бачив сон у тон твоїх очей.
1948

***
Голуби вимальовували в пурпуровім небі
Тенета ошалілого Меркатора. У мапах
Ти відкривав у крижаних планетних шатах
Дівочі сни, архіпелаг жайворів, щось у собі.

Земля простори зимні небу простягала.
Погляд, як птах, вертався до гнізда по ночі,
І замикався, зіпхнений, з вершин до тіла,
Лиш серце, наче зірка, не стуляло очі.
1947

Малі вірші

І
Вечір дітям під сонні повіки
Сни рожево вкладав як умів,
Рівним тоном спадав на просіки,
І в порожніх мушлях шумів.

Ніч позичила зіроньку з неба,
І пустила туди солов'їв.
Сон, співаючи, лісом подибав,
Ключ скрипічний недбало крутив.

II
Місяць підбитим синім оком
Пильно вдивлявся у лощину,
Раптово, вгледівши там землю,
Хмаринку набакир накинув.
І, злий, сріблясті щоки випнув.
Вітер, господар на просторах,
Буяв у листях, ніби в книгах,
Де долі нотував рядки.
Пітьмою торував стежки,
Різьбив зоряні орнаменти.

Нарешті в дупло порохняве
Задув черевце повітряне
І, мов кажан, вниз головою
Зависнув синьою нудьгою.

Valse triste
Звуки, мов білі пальці,
Поринули в лагідну тишу.
Тисну на чорні клавіші —
Наче листа сріблом пишу.
Тон малює щоразу чіткіше
Тебе в уяві. Враз залишить
Слід твоїх ясних очей на вітрі.
Статуетки у парах тендітні,
Бас затинає в клавіатурі
Й летять дзвіночки в повітрі.
Граю пасаж пейзажів стрічних,
Цвіт чебреців у гущі лісів.
Раптом з мелодії, мов би з полів,
Контур блідий твого обличчя
Пливе, навіть голос твій чути.
Вечір гасить віконну блакить,
Змішує музику з зорями.
Мов садом я лину крізь звуки,
Щоб і тебе, і тишу збагнути.
1948

З циклу "Комахи"

I. Совка
Крила у совки — фіалковий трем.
Під крилами — вітер пухнастий.
Світ — це тьма нанизана на ласі кульки світла,
Це гора лілового повітря

II. Метелик
Метелик ясно квітне на стебельці повітря.
У вітражах цих крил мозаїкою вкраплені
Небесна Діва, молодята і всі святі.
Ще й пурпурове серце. Все — наче усміх пам'яті.

III. Гусінь
Легко пливе гладдю зеленого листя,
Креслить петлі в мандрівці тендітна слина сріблиста,
В'ється з голівки шовк. Доки в кокон зависне
Чує, як світ навкруги стає від просторого стислий.

Кода
Вперлося в землю небо. Так булька блакиті
Є в лаві лише тим, що там її немає.
І в світі, що окреслений пластом проміння,
Морок — сонця нестача, а життя — терпіння.
1948

***

(Пам'яті Віслава Орловського, який у серпні 1947 р. трагічно загинув у Татрах)

В орлиних стежках, де стрімкі вузли
Марних польотів вершини навпіл тнуть,
Блискавиці, мов зіпхнені птахи, в'язли
Сріблистим зіллям у жмут.

Мла лишала сліди. Світало.
Фіолет прорізали тіні голів.
З долин дня напівсліпе тіло
Віл кам'яний зносив.

Стегна вод затремтіли в крилатих мурах,
Дух криниць базальт в кайдани закув.
Дно чорніє. А він, як хмара,
Падає прірвою в мул.

Згодом тиша застелить очі й червоне сонце.
Зимний волос неначе безлюдний ліс.
Нема матері. Ніч — ще добра.
Ніч — скелі спис.

Хвойний ліс долиною плине,
Хмара часом сідає димом униз,
Ніби Бог похапцем на камінну скриню
Чорний бузок приніс.
Закопане, 1947