Сперечатися я не мав сили та й потреби не було.
— Подзвонимо тим Далям? — спитав я.
— Це твої знайомі, не мої.
— Подзвонимо,— сказав я,— бо скоро розлізуся на шматки.
— А я нічо! — мовила Лариса.— По-моєму, вже тут приживаюся. Магазини тут хороші.
Ми вийшли, і я знайшов телефонну будку. Відповів мені низький приємний жіночий голос.. Я назвався, розповів, хто ми такі, і нас відразу ж запросили приїжджати, докладно розказавши, як треба їхати.
— Нє, з тобою не пропадеш,— сказала Лариса, кинувши на мене поглядом,— тоді коли я вийшов із телефонної будки.— Все знаєш, і скрізь у тебе знайомі.
— Світ не без добрих людей,— сказав я, і ми подалися в метро, де нас відразу ж підхопила й понесла юрба, в якій Лариса знову відчула себе непевною, навіть трималася за мого рукава, як мала дівчина-реп'яшок, боячись у цій юрбі' загубитися.
У Далів нас зустріли щиро, квартира їхня — на першому поверсі — була наповнена незнайомими мені людьми, з якими відразу ж нас почали знайомити, відрекомендувавши як родичів засуджених. Господинею виявилася немолода рішуча жінка, дружина Даля; вона нас докладно розпитала про події на Україні, хоч на Україні зараз подій особливих не було; потім наша розмова перейшла на речі практичні: як дістатися до Явасу, хоч я й тут був добре проінструктований, але тепер довідався, про час відходу поїзда по вузькоколійці; про те, що туди їде, як звичайно, багато людей на відвідини рідних, і треба триматися купи; про те, що мордовці здеморалізовані наявністю на їхній території великої кількості концтаборів, ставляться до приїжджих насторожено, а то й вороже; принаймні, коли хто втече, їм за допомогу у ловитві в'язнів видають кілограм пшона і ще там щось, але є серед них люди й симпатичні, однак довіряти їм не можна. Побачення нам, очевидно, не дадуть, але звіддаля побачити свого в'язня ми зможемо (тут мені знову було оповіджено про ґанок і про дорогу, через яку в'язні переходять,— Лариса цієї інформації не чула, бо на цей час вийшла); зрештою, ми не маємо журитися, що побачення нам не дадуть, бо для в'язнів навіть побачити друзів і рідних віддаля — велика радість, і ми молодці, що зважилися туди поїхати. Прийшла Лариса, привівши лагідного мисливського пса, який біля нас почав крутитися й особливо ластився до Лариси, вона гладила його, і пес від задоволення аж вуха прищулював. Потім нас посадили за стола, на якого було подано нашвидку приготовану їжу, і ми, хоч і відмовлялися, знову поїли, ще й по чарці випили з тостом: "Хай вони виздихають!". Дружина Даля попросила нас говорити українською мовою, тут усі цю мову розуміють, і ми відчули себе зовсім невимушено, навіть посміялися, коли гості пробували вимовити специфічні українські слова. Один із них розповів про арешти в Ленінграді — там було розгромлено якусь групу. Час біг швидко, пес поклав Ларисі голову на коліна й замилувано на неї дивився, згодом він підбіг до вікна і загавкав; господиня вікно відчинила, і пес вискочив надвір. Було приємно серед цих добрих людей, а коли ми встали, щоб попрощатися, нам було заявлено, що на вокзал нас відвезуть на машині. Отже на вокзал ми дісталися на "Москвичі", нам ще пропонували взяти якусь їжу з собою, але в нас її досить, і ми подякували. Прощання було, сердечне, всі тисли нам руки й бажали щасливої дороги. І ось ми вже мчимо наповненими вогнями вулицями Москви; я зирнув на Ларису й побачив, що обличчя в неї лагідне — вона тихо всміхалася. Я перемовлявся із власником машини, а дівчина сиділа в сутінку, як мовчуще божество, й м'яко погойдувалася.
На вокзалі ми забрали речі, перепакували їх, при чому я конче мав побачити ляльку, яку Лариса купила "моїй дівчині", лялька була як лялька, але я її похвалив, од чого Лариса зацвіла. Потім ми пішли випити кави, і Лариса знову заявила, що вчинила правильно, взявши мене в провожаті, а тоді обережно почала розпитувати, хто ті люди, в яких ми були, і звідкіля я їх знаю. Я ж розповів їй про процес Даля, про який вона, звісна річ, не чула.
— Славні люди,— сказала Лариса.— Таке враження, що в тих концтаборах тримають найкращих людей.
— В політичних концтаборах,— сказав я.
— А чого ж їх садять? — наївно спитала Лариса.
— Бо вони мислячі. А суспільство й країна дурнів мислячих не терпить. Мусиш уже це зрозуміти.
Лариса не відказала нічого: була задумана.
Цього разу їхати нам випало не так зручно: ні купейних, ні плацкартних місць не було, а лише в загальному вагоні — це значило, що ми на двох мали одну полицю. Сподівався, що у вагоні буде третя полиця, куди закладають речі й матраци, але в цьому її не виявилося, отже нам випадало спати по черзі. Лариса відразу ж залягла спати, а я сидів біля неї, твердо вирішивши сидіти без сну, скільки зможу, щоб її не турбувати, адже перед нами було ще дві ночі, в які хіба вдасться передрімати. Навпроти нас — жінка з двома дітьми, дітей вона вклала, а сама сиділа подрімуючи, горішні ж полиці були захоплені двома напівп'яними лобура-ми, які дико хропли, розсилаючи бридаш-ний сопушний дух. Я поклав голову на руки на столику і мене заколисало й загойдало. Заснути в такій позі годі, але в голову почали лізти всілякі, часом химерні й дурні думки. Думав я про людей, позбавлених даху, як оце ми, котрих кинуло в цю чи таку як ця мандрівку, котрих жене із домівок якась нагла потреба, і вони мучаться на жорстких полицях і не сплять, і впадають у напівсонні марева, і дух неспокою та невлаштованості посів цих людей. Вагон був старий, розхитаний і немилосердно рипів, ніби стогнав, що і йому немає відпочинку та спокою, що і йому кудись треба пертися тоді, коли хочеться забитися на якусь глуху колію і тихо заростати там травою. У вагоні кашляли, хропли, сякалися, а Лариса лежала тихенько, відвернувшись до стіни; годі було сказати: спить вона чи щось думає, адже і в неї мусить бути багато вражень — пустилася в таку мандрівку вперше, як, до речі, і я, адже за межі рідної землі ще не виїжджав. І мені знову уявився юнак із 1947 року, який, здається, їхав цією ж колією з побитим і понівеченим у катівнях тілом; юнак, який уже не вірив, що колись на рідну землю повернеться і який на неї й не повернувся, а пропав десь у невимірних просторах цієї тьмавої землі, яка дише на мене ніччю, запахом цих людей, яких ущерть набилось у вагон і який аж розвалюється, стільки їх тут напхано. І мені здалося, що той світ, який я досі бачив і в якому жив, таки справді маленький, бо існує ще світ світів і безліч їх накладається один на одний, і ті світи зовсім не подібні до мого, як не подібні до моєї інші чужі землі. Отже мені треба залишатися спокійним і милосердним до тих світів, хоч вони мене й відштовхують,— легше з них кпити й не розуміти, ніж розуміти. Можливо, ті інші світи, в які закидає мене доля,— це теж вогненна піч, яка хоче по-своєму спалити мене, щоб не був я безрозсудно самовпевнений, бо я в цьому світі — загублена піщинка чи пушинка, і мене ганяє вогняний вітер по пустелі, адже поруч з кожним із безлічі світів існує ще й безліч пустель, які розкривають на піщинки беззубого, безмежного рота, щоб їх пожерти...