— Чому ж розбилася? — м'яко запитав Остюк, до речі, говорив він зі мною українською мовою.
Я зніяковів і сказав, що вони, як організація всюдисуща, повинні знати це самі. Остюк сказав, що вони, звичайно, все знають, але мене допитують як свідка, тож мушу про причини нашого розладу сповістити від себе.
— Причини інтимні,— сказав я і знову замовк.
Остюк почав налягати, щоб я сказав, а я огинався, ніби й справді соромився. Нарешті потупив очі й трагічно промовив:
— Він відбив у мене дівчину.
Мене спитали, як звуть ту дівчину, і я відповів. Чи мав я з Артуром стосунки після того? Я відповів, що зустрічався раз. Про що говорили? Про дівчину, але порозуміння не знайшли.
— Чи не давав він тобі читати антирадян-ську літературу, або чи не бачив ти такої в нього?
Я страшенно здивувався, може, навіть трохи переграв і відповів, що він питає в мене дивні речі: чи може людина, яка ненавидить іншу, давати їй ще якусь, бозна-яку літературу?
— А що, в нього знайшли таку літературу? — поцікавився ніби ненароком.
— Чого це тебе дивує?
— Та він взагалі майже нічого не читав,— сказав я.— Типовий бельбас, у якого тільки дівчата в голові.
— Але в нього таку літературу знайшли,— сказав Остюк.
— Ну, це може, з дурної цікавості десь узяв. Наскільки знаю, він політикою ніколи не цікавався.
— В нас щодо цього інша думка. Є дані, що його дівчина, ота Лариса, приїжджала до тебе, чого?
— Любовні справи, і я про те не можу говорити.
Здається, я слідував батьковій науці, й хвостів у своїй справі не залишав. Остюкові це увіч не подобалося, і він перейшов до Славка, сповістивши, що той уже інтерес до книжок має, чи не так? Я згодився. Величезний інтерес!
— До речі, хто така Лорка? — спитав Остюк ніби ненароком.— Чи не ваша дівчина?
— Це іспанська поетеса,— не моргнувши оком, сказав я.— її звати Гарсія. До речі, цю поетесу розстріляли фашисти.
— Да? — заломив брову Остюк.— А я думав, що це ви так дівчину звете.
— Дівчину ми звемо Лариса,— повідомив я.
Остюк глянув на мене, ніби я йому брехав, а тоді спитав, чи не знав я Славкового дядька. Я чесно відповів, що тільки візуально: раз застав його у Славка, але той швидко пішов.
— Про що ви тоді говорили?
— Про поезію. Славковий дядько говорив, що Франко ніякий не поет, а ми із Славком заперечували.
— Це не той іспанський Франко? — ніби пожартував Остюк.
— Цього разу український. Іван Якович Франко.
— А, це той западенець. А антирадян-ської літератури у Славка не бачив?
— І в нього знайшли? — зчудовано спитав я.— Не повірю! Він цікавився філософією, Гегелем, Кантом, Фейербахом, Енгельсом (Енгельса я навмисне сюди упхав), але ніколи не політикою. До речі, Фейербах йому менше подобався, Славко більше був гегеліа-нець, але й кантіанство не заперечував.
— Ти недурний хлопець,— сказав Остюк.— І охота тобі вкалувать на бетонному заводі?
— Де дітися? — розвів я руками.— Всі ми кожен по-своєму будуємо соціалізм.
— До речі, такого собі Степана Вітлич-ного знаєш?
— Знаю,— сказав я.— Він мене трохи підучував з української та російської літератур та мов, бо я таки хочу вступити в інститут. Але я тільки трохи ходив до нього — набридло, та й часу в мене мало. Робота забирає все, а коли вільний, хочеться і в кіно піти.
— Як з ним познайомилися?
Я сказав: Славків дядько — родич Віт-личного, він через Славка порадив мені брати в нього уроки.
— Брав у тебе за уроки плату?
— Та ви що? — здивувався я.— Це дуже безкорисливий чоловік.
— А літератури тобі ніякої не давав?
— Коли б давав, ви б знали,— мовив я.— Там у мене один субчик весь час у тумбочці риється. А в іншому місці де б я її міг покласти?
— Який це субчик?
Я назвав. Назвав, а мені йокнуло в серці: а що, коли Коля не провокатор? В цьому я порушив батькові приписи й подав зайву інформацію. Зрештою, коли він провокатор, то вони його, дурного, відставлять, а заведуть хитрішого — що я з того виграю? Мені аж неприємно стало: дав маху й почав розговорюватися, а це вже небезпечно. Отож, я насторожився і вже тільки відповідав на запитання, суворо керуючись батьковими приписами. Остюк коло мене заходжувався з того чи з того боку, ставив каверзні запитання; коли щось із того була правда, наприклад, щодо знайомств та зустрічей, я того не заперечував, але жодного підтвердження, що бачив у когось нелегальну літературу, не давав, навіть дивувався, що така є, і наївно спитав, а що саме вважається антирадянською літературою?
— Кнігі і ізготовлєнниє матіріали, клівєщущіє на совєцкую власть! — сказав, перейшовши на російську, Остюк.
— Такого мені не доводилося зустрічати,— сказав я.— А що, їх у нас друкують?
Але на це відповіді мені не було дано. Натомість Остюк популярно мені розповів про прошуки імперіалістичних розвідок і про негідних людей, особливо з гнилої інтелігенції, яких ті розвідки одурманюють. Потім мені дано кілька аркушів паперу, і я мав свої відповіді на запитання докладно записати. Остюк мені диктував запитання, а я старанно писав, слово в слово повторючи те, що сказав. Одне мене дивувало: чомусь на запитували про мою поїздку до Львова і про зустріч із братами Горбачами — очевидно-таки, про те не знали. Коли б знали, то вже забагато в мене виявилося б точок дотику із заарештованими. Отож я зіграв перед ними отакого невинного, дещо наївного, але цікавого до всього хлопця, компанійського і спраглого знань, яким я, зрештою, й був; водночас, ненав'язливо дав знати чи, точніше, зрозуміти, що ні мої друзі, ні Вітличний мені не довіряли, хоч я не знаю й чому, принаймні, нічого недозволеного читати не давали, і я поняття зеленого не маю, що в тих книжках і матеріалах може бути. Одне слово, я був ніби камінчик, якого омиває, не шкодячи йому, вода і ніяких хвостів— (окрім промаху з Колею) з мене не зависло. Розмашисто підписав свої зізнання, і мене випустили на волю, попередивши, щоб я про ці наші балачки нікому не казав ні слова. І тільки на бульварчику, за ворітьми цієї жахнющої установи я відчув, у якому колосальному напруженні був весь цей день. Змушений сісти на лавку, щоб перекурити: був випотрошений до дна. Іще раз перепустив через мозок усе те, про що говорив і що мене запитували. Ні в чому, здається, не міг собі дорікнути, хіба в одному: я так само, як колись апостол Петро, відрікся від свого приятеля. Пізніше, бувши в Житомирі, я взяв батькову Біблію і знайшов це місце в Євангелії від Матвія (XXVI — 69—70). Ось воно: "А Петро перед домом сидів на подвір'ї. І приступила до нього служниця одна та й сказала: "І ти був з Ісусом Галілеянином!" А він перед всіма відрікся, сказавши: "Не відаю я, що ти кажеш!" Десь так само вчинив сьогодні я; зрештою, інакше вчинити не міг, як, очевидно, й святий Петро. Була між нами й різниця. Не відаю, чи Петро, відрікшись од Ісуса, хотів його врятувати, я ж Артура врятувати хотів хоч би й тим, що він не матиме супроти себе свідка в моїй особі. З другого боку, класти свою голову за Артура було б усе ж донкіхотством — це, очевидно, й дурний зрозуміє. Однак, неприємне почуття з душі не зникало, я звівся й подався геть, бо мені раптом здалося, що залізні ворота вогненної печі, в якій щойно побував, розчиняться, як рот почвари, і вона знову ковтне мене в себе, може, й навіки.