У Коростишеві я вийшов покурити, і тут мені знову здалося, що хтось за мною стежить. Стежили таки з мого автобуса: якийсь мордатий дядько з байдужими очима: сексотом така пика бути цілком могла. Цікаво, що б він робив, коли б я зараз забрав свою валізу? Але був трохи розмлоєний і від ві-зії, і від своїх думок, отож не хотілося ніяких ігор, тим більше, що валіза моя має цілком невинний зміст чи вклад.
У Житомирі я міг переконатися, що мордатий дядько зовсім не сексот, він витяг з автобуса дві здоровенні валізи і дві менші. Сам узяв великі, жінка його — менші, а двоє дітей мали заплічники та ще й тягли по малесенькій валізочці: для сексота цей чоловік був надто вже утяжений. Картина, зрештою, була зворушуюча. І саме коли я стежив за цією ідеальною родиною, до мене підійшов чоловік, і з його холодних, риб'ячих очей я відразу здогадався, звідкіля він.
— Пройді в автовокзал,— сказав тип.— Тібя там ожідають.
— Хто мене "ожідаїть"? — спитав я.
— Пройді,— жорстко наказав тип.
Я озирнувся. Товклося довкола багато людей, і я гарячково метикував: опиратися, чи згодитися.
— Та хто ви такий? — спитав я.— І яке маєте право?.. Я зараз міліцію покличу.
Але тут до мене підійшов міліціонер.
— Пройди в автовокзал,— сказав він.— І без шуму.
Цей право мені наказувати мав, і я поволочив валізу в автовокзал. Тут, в окремій кімнатці, мене зустрів старий знайомий, отой "чорний ангел", що відвідував мене в кочегарці.
— Клади чемодан на стіл,— наказав він.
— А ордер на обшук у вас є? — спитав я обурено.
— Не патякай! — він вирвав у мене валізу й кинув на стола. Але валіза була замкнута, а ключик лежав у мене в гаманці.
— Открой! — наказав чорний ангел.
До речі, міліціонер уже зник, вони залишилися вдвох.
— Без ордеру на обшук не відкрию.
— Тагда ми поламаєм твой чемойдан,— сказав другий.
— Ти з намі не шуті,— сказав чорний ангел.— Откривай січас же. З намі шуткі плохії.
Я нехотя поліз по гаманця. Вийняв ключика й так само нехотя відчинив валізу. Вони кинулися до неї, як коршуни на куріпку. Я мовчки стояв і дивився, як викидають книжки, перегортають і витрушують їх. Зрештою, з однієї випав аркушик паперу, чорний ангел пожадливо схопив його й перебіг очима. Але там були мої виписки з книжки.
— Шо ето такое? — спитав чорний ангел.
— Виписки з цієї книжки,— мовив я невинно.— А що ви шукаєте?
— Антісовецкую літературу вєзьош? — спитав той другий.
— А вона в нас виходить?
— Нє ділай із сібя дурачка,— ревнув тип.— Раздівайся!
— Як, зовсім? — здивувався я.
— Ну, труси і майку можеш оставіть,— сказав, ніби лікар, тип.
Я роздягся. Вони облапали мою одежу, передивилися гаманця і те, що було в кишенях, але нічого цікавого не знайшли.
— Зачєм тащиш ету мукулатуру? — люто спитав чорний ангел.
— Бо не маю де тримати книжок у гуртожитку. Крадуть.
— А почему только українскіє кнігі?
— Були й російські,— сказав я незворушно.— Але їх украли.
— Да, ету мукулатуру ніхто і даром не возьмйот. Ладно, убірайся! І не попадайся нам у рукі, пойнял?
— По-моєму, ніхто не хоче потрапляти вам у руки,— сказав я.
— Говори на чіловєчіском язикє! — з'єрепенився тип.
— Ну, брось, Міша,— сказав чорний ангел.— Пусть говорит, как хочет.
І я побачив раптом очі отого "Міші" — очі хижого звіра, непорушні з холодною іскрою в них, ніби застромлена голка, з глухою ярістю чи ненавистю — ні, це не були людські очі. Зелений, тигрячий вогонь горів у них, і я виразно відчув: коли б його воля, цей чоловік роздер би мене, як ягня. Згодом такі очі я бачив у тигра в зоопарку і в деяких вівчарок, отже, це була не людина, а навчений на людську кров пес у людській подобі — з такими істотами й справді "шутіть" не випадає. По спині мені загуляв неприємний холодок, а загалом було таке відчуття, ніби не виходив із однієї з кімнат автовокзалу, а вилазив із клозетної ями. Морочним і холодним вітром мене обдало, і я відчув, що тепер, коли все скінчилося, в мене починає тремтіти кожен нерв. І згадав Степана Вітличного, його усмішку і спокійний голос, який повідомляв, що його мають арештувати — яку він все-таки мав рацію, коли попереджував, що зараз із собою нічого везти не можна. Отже моя поїздка таки конче була потрібна зараз, поки вони ще не кинулися на людей з обшуками. Щодо мене вони ошукалися — чи мали неправдиву інформацію, чи сподівалися на стихійний облов.
Я їхав у тролейбусі, і мені прийшло до голови два запитання: чому вони були переконані, що я везу нелегальну літературу; може, мали щодо того якийсь сигнал? І друге: звідки Степан Вітличний взнав так твердо, що готуються арешти і що його мають заарештувати? Запитувати про те при розмові не випадало, але відповідь могла бути одна: хтось із кагебістів українській інтелігенції співчував і чи не той таки співчувальник попередив, щоб зараз літератури й самвида-ву не возили? Можливо, вони такі облавні обшуки роблять зараз повсюдно, але дивне й те, що Степан Вітличний знав і це. І мені тоді здалося (пізніше я визнав, що цілком помилково), що я мимовільно ув'язався у якусь велику конспірацію, і це могло бути не тільки читання чи виготовлеення нелегальної літератури — неприємний холодок знову поповз мені спиною. Зрештою, й самої літератури досить було, щоб запроторити всіх нас до буцегарні, хоч література та читалась у дуже вузькому колі і ширшого резонансу не мала та й не могла мати. Але є один цікавий закон: про нього я вичитав у романі Леона Фейхтвангера "Лже-Нерон": тиран упав не тому, що проти нього підняли повстання, а тому, що гончарик Теренцій склав про сатрапа насмішливу пісеньку, і ця пісенька поширилася серед підданих лже-Нерона. Отож, ота література, загалом ще дуже не-гостра й проста, тепер була ніби пісенька гончаря Теренція, а смок закон про ту пісеньку чудово розумів. Отож він ударив у гонг, і в небі пролунав грім, і тисячі нюшкарів, провокаторів, нишпорок кинулись обловлюва-ти ту літературу. Ні, не кинулися, а розробили хитромудрий план, ще й на духу не відчуваючи своєї приреченості і не враховуючи того елементарного факту, що пісеньку гончаря Теренція можна було задушити разом з гончарем тільки тоді, коли він би її не склав і не заспівав.