— Скільки в мене часу? — спитала крижаним голосом Лариса.
— Півтори години.
— Коли хочеш, поїду на автовокзал сама. Посади мене тільки в тролейбус.
— Не бажаєш, щоб проводив?
— Це ти не бажаєш,— сказала безапеляційно.
— Справді,— згодився я.— Але проведу. Тут часом таких провінційних дівчат, як ти, крадуть.
— Можеш зараз хохмити? — поставила супроти мене очі.
— Ну да,— сказав я.— А потім піду й повішусь на гілляці. Із передсмертною запискою про нещасну любов.
— Ті, що вішаються, не хохмлять,— сказала безпомічно.
— Залежно від характеру,— мовив я.— Зрештою, можна й повіситися задля хохми.
І я раптом побачив ще одне диво: губи Ла-рисині затремтіли, а очі наповнилися слізьми.
— Не проводжай мене! — скрикнула вона й кинулася до тролейбуса, що саме зупинився й відчинив двері. Зрештою, я міг би її й відпустити, бідолашку, але тролейбус їхав зовсім не в бік автовокзалу, а в зворотньому напрямку. Через це я кинувся за нею, і тролейбус прищемив мені плаща. Лариса вже встигла пройти вперед, тікаючи від мене, але озирнулася. Побачила, що я прищемлений й пирснула. Я показав їй знаком, що треба зійти; люди в тролейбусі із задоволенням за нами спостерігали; Лариса, однак, зрозуміла, що я хочу вести з нею переговори й гордо відвернулася, тим більше, що я й цього разу був у принизливому становищі прищемленого. Тільки на наступній зупинці я звільнився, за цей час Лариса встигла спитати в людей, чи в той бік вона їде і, збагнувши свою помилку, кивнула мені — ми зі сміхом вивалилися із тролейбуса.
— Слухай, чого ти раптом збісилася? — спитав я.
— Я не чортиця, щоб біситися!
— Ну, це ще як сказати,— мовив я.
— Гаразд! — проказала вона з погордою, задираючи носика.— Можеш мене до автовокзалу провести.
— Матиму за честь! — сказав я іронічно, але вона мого гумору не сприйняла.
Ми перейшли на зворотний бік Хрещатика й сіли в 1-й тролейбус, але він був такий забитий, що тут було не до розмов. І знову я відчув той холодок між нами; їхав, стиснутий зусібіч спинами й животами, на лопатках у мене гойдалися чиїсь важкі хитливі жіночі груди, в ногу мені впиралася чиясь валіза, від себе я налягав на широку спину опасистої бабери, вже не робив спроб пробитися до Лариси і думав, що ті жарти після того, як вона піднесла мені гарбуза, були, може, й недолугі, вони образили Ларису їй, може, було б миліше, щоб я справді пішов і повісився б на гілляці із романтичною запискою в кишені, але добре хоч те, що спромігся хоч на такий реванш — це було добре, але навряд чи щось вирішувало. Так ми проїхали, розділені, до автовокзалу, а коли випхались із тролейбусу, було таке відчуття, що з мене зроблено біфштекс.
— Слухай,— сказала Лариса.— На біса тобі цей Київ?
— Ну, це мова провінціалочки,— сказав я.— Воліла б, щоб я у Житомирі милувався твоїм щастям?
Лариса швидко кинула в мій бік позиром.
— Все-таки ревнуєш?
— Шляхетні лицарі не ревнують,— мовив я півникувато.— Вони задирають носа й гордо йдуть геть.
— А чого ж ти кидався за мною й хотів проводжати?
Міг би ще раз помститися й сказати, що кинувся за нею не тому, щоб її в чомусь переконати, а тому, що вона не знає міста, а шляхетні лицарі в таких випадках дівчат не покидають, але відчув свою перевагу із жалю до неї й пробурмотів:
— Бо я овечка, як ти сказала. І в мені мало мужчини.
— А, запам'ятав,— повіла вона тріумфально.— Значить, це тебе зачепило. Не будемо сваритися. Скільки ще в мене часу?
—г Півгодини.
— Чудово,— сказала вона й рушила зовсім не в той бік, куди треба — я мусив її завернути. Це знову ніби пригнобило її, і ми мовчки дісталися до автовокзалу, а коли стояли й чекали автобуса, то лише перекидалися принагідними словами — з усього було видно, що Київ вона прагне покинути найскоріше і їй аж зовсім не подобаються міста, де вона нікого і її ніхто не знає.
— Пока! — сказала вона, коли подали автобуса, й підставила щічку.
Я ту щічку поцілував.
— Не сердись, що я був настирливий,— сказав тепло.
— Ти настирливий? — здивувалася вона.— Все було чудово, Київ мене зачарував. Коли не проти, скоро приїду ще. Поведеш мене в Софію Київську і на Поділ.
Це було сказано тоном гранд-дами, вона величаво кивнула мені й сховалася в автобусі, а коли той від'їжджав (я стовбичив на хіднику), послала мені повітряного поцілунка. Я помахав їй услід і тверезо подумав, що вона до мене більше ніколи не приїде.
Епізод четвертий.
ГРІМ
Десь на початку літа я зустрів на вулиці Степана Вітличного — його якийсь час не відвідував, бо мав уже товариство ровесників, з якими спілкувався: розмови за кавою, суперечки, а окрім того після Ларисиного од-коша на мої зальоти почав цікавитися дівчатами, і у мене вже було зо два швидкоплинні романи, які обірвалися, бо дівчата глибше не зацікавили, як і я їх. Кілька разів навіть знамірювався відвідати Вітличного, але щось перебивало.
— Ходімо сядемо десь на лавочку,— сказав Вітличний, і ми пішли на бульвар Шевченка.
Тут він мені сповістив, що йому стало відомо: серед української інтелігенції готуються арешти. Складено списки, і в тих списках є і він.
Сказав це спокійнісінько, усміхаючись отією тихою усмішкою,— ані тіні занепокоєння чи страху я в нього не побачив. Степан радив мені зараз його не відвідувати, бо я ще дуже юний і мені нічого підставляти під сокиру голову — маю вчитися. Ще він спитав, чи не збираюся я до Житомира. Я не збирався. Він сказав, що треба було б там людей попередити, щоб познищували небажані папери, тобто він мене поїхати до Житомира ніби м'яко просив. Я згодився, бо таки вже треба було відвідати батьків.
— Нічого з собою зараз не вези, бо можуть потрусити,— сказав Степан.— В інші міста ми також передамо цю звістку. До речі, коли питатимуть, чого приходив до мене, скажеш, що я тебе підтягував для вступу в інститут.