— В піраміду становись!
І всі ці люди: сатрапи, заступники, підсатрапи, радники, скарбники, судді, урядники, округові володарі, військові у будьоннів-ках, міліціонери, вчителі раптом почали лізти один на одного, штовхаючись і поспішаючи. Ставали одне одному чобітьми на плечі, на спини й на голови, а по них дерлися нові й нові. Тоді задзижчав угорі і спустився маленький вертоліт, підчепив гаком за військовий пасок начальника житлоуправління, бережно підняв його й поставив на вершок піраміди. А звідусіль побігли із батогами чи, властиво, з бичами одягнені в цирковий стрій люди з песячими головами й почали бити по спинах тих, котрі не встигли стати в піраміду. При цьому вони гарчали й гавкали, як пси, а інколи кидалися й кусали немоторних. І немоторні ставали моторними, а песиголовці оточили піраміду і сторожили її, напружено вдивляючись, щоб не порушився лад...
Я не додивився цього сну, бо прокинувся. Уже світало, батько не хропів, а спав і всміхався уві сні, обличчя його було миле і щасливе. Мені захотілося вийти, і я тихо пройшов у другу кімнату. Телевізор, ясна річ, був вимкнутий, стіл прибраний і відсунутий до стіни, мати спала, загорнувшись у ковдру. Я пройшов на кухню, вдягся й вийшов надвір. Все було сіре: повітря, небо, сніг; небо захмарилося й повільно падали рідкі сніжинки. Стояла глибоко тиша — все навкруги спочивало. Задзвонив ланцюгом собака, підійшов до мене і глянув розумними, відданими очима. Я погладив його, і він спробував лизнути мені руку.
— З Новим роком! — сказав я йому, і пес раптом дзвінко й привітно гавкнув, ніби привітав мене. Я знову погладив його й пішов досипати. Але перш, ніж заснути, марновірно закляв, аби мені в новорічну ніч не снилися ніякі партійні сни...
З Артуром у цей приїзд я не побачився, а він до мене не прийшов, хоч Славко напевне переказав йому про мій приїзд — очевидно, соромився, що відбив у мене дівчину. Я ж до нього піти не міг, бо Аллочка виперла мене з їхнього дому. У Славка також його не застав, а тільки Люду — цього разу вони воркували одне до одного, як голубки, і я не хотів біля них затримуватися. Отож, переказав через Славка Артурові, щоб той не гризся: я не вважаю його шури-мури із Ларисою зрадою нашої дружби, бо ніколи з Ларисою любовних стосунків не мав, вона їх просто розігрувала.
— По-моєму, ти занадто шляхетний,— сказала Люда.
— В часи, коли шляхетність перестала цінуватися,— героїчно зазначив я,— ставати шляхетним особливе задоволення.
Це було сказано не без фанфаронства, і я помітив насмішливу посмішку на Славкових вустах.
— А як же дуель? — спитав він.
— Переміг здоровий глузд,— сказав я— Окрім того, нікому кидати рукавичку під ноги: суперник не з'явився.
Люда подивилася на мене по-святенниць-кому, як це робила часто, й підтисла вуста.
Я вийшов на вулицю і тут-таки, за Славковою хвірткою, перестрів Ларису, яка напевне прямувала до Славка.
— О, кого я бачу! — розцвіла вона.— З Новим роком!
І підставила мені рум'яненьку щічку. Я змушений був ту щічку поцілувати.
— Жахливо рада тебе бачити,— сказала Лариса,— хоч ти і дезертир.
— Як так? — зчудувався я.
— Ну да! Малодушно втік, покинувши своїх друзів. Я на тебе була жах як сердита!
— Аж так!
— Принаймні зі мною міг би попрощатися.
— То я прощаюся зараз! — мовив я.
— Сердишся на мене? — щиро здивувалася вона.— Але ж ти сам мене покинув. Чи, може, ревнуєш?
— Й досі хочеш, щоб я тебе ревнував7
— Ну да! Кожній дівчині це приємно.
— Не думаю,— сказав я цілком серйозно.— Я тебе не покидав, бо між нами нічого не було, отже нічого покидати не міг. Чи серджуся на тебе? Серджуся. За отой твій день народження. Для чого тобі було запрошувати мене?
— Щоб довідався, хто мій батько,— стисненим голосом мовила Лариса.
— А сказати мені про те не могла?
— Ні,— мовила Лариса.— Бо він мій батько. Я тоді так переживала... А сказати не могла...
— Аз Артуром як?
— З Артуром усе гаразд,— засвітилася Лариса.— Тепер я його подружка. Ти ж мене1 покинув, а я терпіти не можу, коли мене покидають.
— Хотіла мені допекти?
— Ну да! Я мстива,— сказала Лариса й лукаво стрілила в мене бісиками.— Ти назовсім повернувся?
— Ні! Приїхав відсвяткувати Новий рік.
— Ну, то не маєш на мене сердитися тим більше. Там, у Києві, веселіше, як у нашій ямі. Хочеш, приїду до тебе в гості? Покажеш мені Київ?
Цього було для мене трохи занадто, вона й досі гралася зі мною в кота і мишу, тільки невідомо, хто був кіт, а хто миша. Цього разу, однак, вела свою гру ніби й силувано.
— Йдеш до Славка? — перевів я мову на інше.
— Йду, хоч та Людка мені не подобається. Ніби демонструє свою жертвенність,— вона скривилася й піддерла кирпулю.— Вона там?
— Там,— сказав я.— Щасливо тобі в Новому році!
— Дякую,— мовила вона.— А ти став якийсь інакший.
— Який інакший?
— Не знаю,— вона відвернулася.— Інакший...
Може, я й справді став інакший. Принаймні, хотілося закінчити цю розмову, бо вона в нас не виходила. Але не хотіли її й переривати.
— А твій ухажор як? — спитав я.
— Артур хіба тобі не казав? Це він вигадав про того ухажора.
— Що вигадав? — не зрозумів я.
— Ну, що той агент, хіба забув?
Я стояв ошелешений. Ні, цього й справді мені занадто.
— І ти того ухажора не покинула? — спитав здивовано.
— Ні, я з ним дружу. Як і з усіма вами,— наївно відказала Лариса.
— Тяжко мені тебе збагнути, Ларисо,— сказав я.— То чия ж ти подружка?
— Артурова,— трохи гордо сказала Лариса.— Він серед вас наймужніший... Одне мені неприємно, що сердишся на мене,— в неї аж сльози на очах постали. Так, логіка в неї була своєрідна.
— Гаразд,— сказав я якомога м'якше.— Вже на тебе не серджуся.
— Правда? — засвітилася вона.— То я до тебе приїду в Київ. Жахливо хочу побачити Київ. Дай адресу, напишу тобі листа, а ти мене зустрінеш. Чи дати телеграму?