— Ви мене не знаєте,— сказав я, хвилюючись.— Маю ваш телефон від Богдана Горбача.
— Дуже приємно,— сказав м'який голос.— Хочете зайти?
— А як до вас їхати?
Голос докладно й спокійно оповів: тролейбус сімнадцятий, до зупинки Єреванська.
— Ви звідки дзвоните?
— Із Хрещатика.
— Ну, то з Хрещатика він і ходить. Ласкаво прошу!
І от я сиджу в сімнадцятому тролейбусі біля однієї із київських красунь, на віях якої розстають кудлаті сніжинки і плечі якої ще покрито тими сніжинами, і мені якось мило тепло біля цієї засніженої красуні, бо в неї гаряча нога, якої я торкаюся, а стегно припікає навіть крізь пальто. І мені по-дурному здається, що це і є дівчина моєї мрії, яку маю зустріти, бо вона трохи схожа на Ларису, вуста у неї — як квітка, от тільки не знав яка. 1 я сентиментально хочу до неї заговорити, але поки з тим зібрався, вона раптом встала, кинула на мене трохи здивованим, а трохи презирливим поглядом і гордо пішла до виходу.
"Прощай, красуне,— подумки сказав я.— Хай тобі в цьому світі щастить!"
І дивний народ, ці дівчата. Вона обернулась у дверях і облила мене таким ясним світлом, що в мене все заспівало і заясніло.
Ситуація, може, була б банальна, але це дало мені добрий настрій, бо й наш добрий настрій зчаста залежить од таких дрібниць, навіть цілком банальних. Через це я йшов до Степана Вітличного освітлений — у мені все співало.
Будинок, на якому стояв потрібний мені номер, був також "хрущовкою" — невиразна цегляна коробка літерою "Г", але під'їзд не такий занедбаний, а стіни пописані,— менше тут чулося й харчових випарів. Ліфту, ясна річ, не було і я подався все вище й вище, стежачи за номерами квартир. Нарешті дістався на шостий поверх, тут сходову кліть хоронила іржава сітка з проробленими в ній круглими дірочками — очевидно, робота пацанів. Я натис кнопку дзвоника і відчув, що хвилююся. Двері відчинила кругловида добродушна жінка, вже немолода — добродушність із неї просто світилася. Вийшов і господар, вусатий, чорнявий з густою кучугурою кучерявого волосся. Я вступив у кімнату (друга була впритул до цієї, прохідної, але без дверей) і охнув: обидві вони були заставлені стелажами, при тому аж так, що на стінах не залишалося ані клаптика вільного місця. У другій кімнаті хтось сидів, він повернувся до мене — був це чоловік із тонкими рисами обличчя і з покірливими, напрочуд спокійними очима. Господар назвав його Євгеном, а мене всадив на ослінця, сам же сів у крісло, застелене овечою шкірою; крім двох ослінців, цього крісла й письмового столу, вщерть заваленого паперами і книжками, в кімнаті інших меблів не було. І тут я збагнув, що прийшов до цих людей, не маючи ніякого діла, а тільки з самої цікавості й неясного потягу.
— Ви зі Львова? — спитав Степан.— Знаєте там...— він назвав Славкового дядька.
— Чудово знаю,— сказав я.
— Як його здоров'я?
Я взагалі мало знав про здоров'я Славкового дядька, тим більше, що не був у Житомирі вже кілька місяців. Так і сказав.
— У нього сухоти,— смутно сказав Степан.— Набув у концтаборі.
Потягся до столу, взяв листка паперу й написав кілька речень, а тоді передав мені. Я прочитав: "Кімната прослуховується. Можна говорити тільки загальні речі. Богдан нічого не передавав?" Я взяв олівця й написав на тому ж аркуші: "Передавав, але для Житомира". Степан кивнув, узяв записку, порвав, кинув клаптички на попільничку і запалив.
— Отак живемо,— сказав.— Тут у нас зав'язалася цікава тема.
— Про культ дурня,— всміхнувся тонко Євген.— Саме тому вони спокушають людей тілесними благами. Ідеал елементарний: в невизначеному майбутньому людині обіцяють, що буде сита по горло, а працюватиме, скільки забажає, а може, й узагалі не працювати. Оце і є земний рай. Нічого нового! До речі, ідея земного раю, Едему, ще біблійна. А щоб досягти цього раю, треба ударно працювати сьогодні, перевиконувати план, влаштовувати навіть змагання й інша схоластика. Отже людина має стати рабом із надією на краще майбутнє. Це, до речі, і є спокуса тілесним. Натомість у раба відбирається все духовне, тому вони пропагують атеїзм, знищують інтелігенцію, лишаючи тільки найелементарніших і здатних на конформізм, тобто таких, які згоджуються бути рабом у дусі. Отут і з'являється культ дурня. Дурень на чолі держави — це втілення давнього російського ідеалу про правителя Іванушку-дурачка, улюбленого героя російських казок. І от Іванушка-дурачок всіх перемагає й сідає на троні. Перше, що він чинить: пильно стежить, щоб у його оточенні не було інтелектів вищих, а вже ті допущені "інтелекти" стежать за тим-таки в своєму оточенні. Отак і складається піраміда дурнів, яку ще змалював у "Сні" Тарас Шевченко. Ви, юначе, читаєте Шевченка? — спитав мене раптом.
— Ну, те, що в школі,— ніяково відповів я.
— Не дивуюся,— мовив Євген, вибачливо всміхнувшись.— Це все також елементарно. Коли вже створюється піраміда дурнів, то дурними робляться всі ті поети, письменники, мислителі, яких не можна заборонити. Отже їх не забороняють, а препарують, це значить, роблять дурнями також. А тих, кого не можна зробити дурнем чи в кого "підмочена репутація", тих просто викидають на смітник. Препарованим же приписують ідеї, яких ті не проголошували, але які відповідають культові дурнів. їх чинять приналеж-ними до секти дурнів у минулому, що визнається. Обмежується коло книжок, коло знання, коло діячів минулого, а коли ви, наприклад, у бібліотеці будете цікавитися чимось, що виходить поза межі списку, на вас звернуть увагу. Культ дурнів не терпить інакшомисля.
— Мені це відомо,— сказав я і оповів історію із дікенсівським типом, Ларисиним батьком. Степан та Євген вислухали те з глибоким інтересом, але не сміялися. Можливо, в тому і справді було мало смішного.
Зазирнула Степанова дружина і спитала, що будемо пити: чай чи каву? Зупинилися на каві.