— Бачиш,— мовив батько, запалюючи другу сигарету.— Колись вважали, що найбільша глушина — село чи якийсь хутір, куди можна забитися й там сховатися. Зараз усе змінилося. Тепер найбільша глушина, де можна сховатися,— велелюддя, а де людей мало, там більше вивідчих і підозріливих очей.
Він усе знав, мій батько — очевидно, пройшов гірку школу. Через це й застиг у нього на обличчі той постійний смутний вираз, через це так рідко жартував він і сміявся.
— Добре, що ти в мене такий є,— сказав я зворушено.— Без тебе було б важче.
— А я ніде й не діваюся,— сказав він.— Між Києвом та Житомиром відстань невелика, при кожній потребі за кілька годин ти й удома. Одне мені хотілося б: щоб ти продовжив навчання. Ліпше обрати технічну спеціальність.
— Це я тобі обіцяю!
— І чудово! Ходім! Сам матері поки що нічого не кажи, я сам скажу. Вона не дурна і зрозуміє. А коли, може, не стримається й покричить чи поплаче, то не зважай. їм, жінкам, для розрядки треба покричати й поплакати. Бо їм у цьому світі доводиться важче, ніж нам. Та й прикрощі їхні, здебільшого, через нас.
Мій батько був проста людина, але не простак. Це я зрозумів найчіткіше сьогодні, бо раптом повірив у його мудрість. Жив, прарда, як простак, мав прості заняття у світі, але розум вигострив небуденний — тримав його для себе і для нас. Справді, багато чого знав і розумів.
Ми домовилися: часу я гаяти не буду. Звільнюся, заберу трудову книжку, в Житомирі виписуватися поки що не буду, а спершу майну до Києва на звіди. Потім буде видно. Бажано, щоб ці речі я тримав у секреті, навіть друзям про те не розказував. Всім маю казати, що шукатиму іншу роботу тут-таки в Житомирі. Застороги це були зайві, бо Артурові та Славкові я довіряв не менше, як собі.
— А може, спершу пошукати роботу тут? — спитав я.
— Марна справа,— сказав батько.— На кожному підприємстві є так званий відділ кадрів, а це опорні пункти тих, що з Миколаївської, їхні, так би мовити, первинні ланки. А без їхньої згоди ніхто тебе на роботу не візьме.
І все-таки мені хотілося сьогодні побачитися із Артуром та Славком, принаймні, розповісти їм, що за мене взялися і роботи я позбувся — вони мали про те знати, хоч братство наше й розпущено. Ближче було до Артура, і я пішов до нього, коли почало сутеніти. Але зайти до хати не дала мені Аллочка, Артурова сестра. Саме ота моя перша любов, яка, правда, давно в мені погасла. Я тільки зайшов у хвіртку, коли розчинилися двері, так ніби вона чекала на мене — дівчина з рішучим виразом стала напроти мене.
— Що це у вас за конспірації? — спитала вона.
— Та ти що? —здивувався я.
— Думаєш, я дурна? — показала дрібненькі, як у хижачка, зубки Аллочка.— Чому Артур палив якісь папери?
— Це ти в нього спитай!
— А по-моєму, все це ти. Ти втягнув його в якесь нечисте діло.
— Та Бог з тобою, Аллочко! — сказав я.— Артур вдома?
— Мене уповноважили батьки,— офіційно сказала Аллочка,— та й від себе я кажу: не ходи більше до нас.
— Виганяєте зі свого дому? — ошелешено спитав я, покриваючись червінцем.
— Не виганяємо, а просимо до нас не приходити і Артура залишити в спокої. Бо ти його підведеш під монастир.
Дивні речі говорила ця колишня моя любов. Артур був між нас найактивніший, ніби й командир наш; і от тепер маєш: мене женуть із його дому, ніби він вівця, а я вовк.
— А Артур знає, що ви мене проганяєте?
— Йому батьки категорично заборонили мати з тобою діло.
— І він вислав тебе це мені сказати?
— Як бачиш,— сказала Аллочка.
— Гаразд,— згодився я спокійно й придивився пильніше до неї.— Чого ти до мене така зла?
— Бо нема чого бути доброю.
— Що ж, і це можливо,— мовив я.— Передай Артурові привіт!
— Залиши собі,— відрізала Аллочка і знову показала дрібні, як у хижачки, зубки. І стала ніби тхореня, люте, а може, й перелякане. "Господи,— подумав,— і я міг її любити?"
— Що ж, Аллочко, бувай! — сказав я.— Будь певна, твого порогу я не переступлю.
— Зробиш послугу,— сказала Аллочка, і я вийшов із цього двору. Щоки в мене палали, хоч я й ні на йоту не вірив, що саме Артур вислав її прогнати мене від їхнього дому. Можливо, його просто нема тут, і вони використали цю нагоду. На душі в мене було бридко, і я поспішив до Славка, хоч день увіч був нещасливий і ліпше було нікуди більше не ходити. В Славка Артура я не застав, але тут чекала мене інша несподіванка: він був не сам, а з дівчиною. Дівчина така собі, сіренька, з кісками,— вони сиділи за столиком, і Славко вчив її грати у шахи; очевидно, це була та сама, що про неї сказала якось Лариса, та й Славко про неї натякав. Але очі в дівчини були гарні — теплі.
— Я про вас знаю,— усміхнулася дівчина, усміх у неї теж був гарний — теплий.— Славко розповідав. Мене звуть Люда.
— Артура не було? — спитав я.
— Пішов у гості до мого дядька,— сказав Славко.
Я полегшено зітхнув. Отже, Артур не посилав сестри виганяти мене зі свого двору, Аллочка просто збрехала.
— Хочеш кави? — спитав Славко.
— Хочу,— я зморено впустився на стільця.— Втомився сьогодні.
— Не дивно з вашою роботою,— мовила Люда.— Піду приготую.
Вийшла, а Славко поставив до мене очі.
— Щось сталося?
— Звільнили з роботи. Сказали, що організовував у кочегарці притон.
Славко присвиснув.
— Аж так! — сказав.— Що думаєш робити?
— Те, що кожен безробітний. Шукати нової роботи.
— Але для чого їм це треба? — спитав Славко.
— Для гри,— відказав я.— В кота і мишей. Коли є кіт, то треба як не наплодити, то придумати мишей. Знаєш, я ліпше піду!
— Ну, ні,— сказав рішуче Славко.— Вип'єш кави. Як тобі моя дівчина?
— По-моєму, славна. Але Лариса теж була славна.
— Ну, в тебе сьогодні чорний гумор.