Вийшов із музею і сів на лавці біля зупинки трамваю, було дивно, що я тут нікого не знаю і ніхто не знає й мене. Поруч сіла немолода жінка, і я спитав у неї, як проїхати до вулиці Драгоманова, до Українського музею. Вона чемно почала пояснювати, отією чудовою львівською вимовою, граційною і теплою — було любо слухати її втомлений і такий мелодійний голос. Біля неї на лавці було покладено дві напхом набиті торби, і мені захотілося запропонувати піднести ті торби, щоб довше слухати її мову. Але я посоромився, тим більше, що прийшов трамвай, і вона мене заквапила: саме той, що мені потрібен. Кондукторка в трамваї була схожа на ту жінку, так само голубоока й круглолиця, мило вигукувала львівською вимовою зупинки, і я милувався з неї, з чоловіків та жінок, бо всі вони розмовляли так само, бо їм не треба було для спілкування вживати мови чужої — ні, все-таки то чудове місто — Львів.
Сидів і думав: звідки взялося в мене видіння Львівського братства та їхньої таємної вечері? Щось про те, правда, читав, але дуже мало, а от міг до найменших дрібниць описати обстановку зали й одежу людей із таємної вечері. Більше того, вони навіть говорили так само, як оці люди навколо мене, хіба лише ледь-ледь не так.
І от я вже стою перед Богородчанським іконостасом Йова Кондзелевича і відчуваю особливий захват, бо мені здалося, що і його колись бачив — якась магнетична сила приваблювала мене до жіночих облич архангелів, поруч були ікони Івана Рутковича, барвисті, ясні, і вони також були ніби знайомі мені. Пішов повільно залами: Мурашко, Новаківський, Северин, мала скульптура матері з дитиною — злиті в одно, ніби й досі складали одне тіло і ніяк не могли розірватися. Знову повернувся до Кондзелевича, особливо вабило мене "Вознесіння" — прочувалась у тому акті й справді незбагненна таємниця.
Мимо пройшла група іноземців, вони голосно розмовляли своєю мовою, байдуже кидали очима по стінах: чужі люди між чужих речей, які до них аж ніяк не промовляли. А мені промовляли, я наповнювався зображеннями колишніх богів, ангелів, архангелів, колишніх міфів та казок, обличчями колишніх людей землі моєї, які вдивлялись у мене з напруженою увагою, аж мені подума-лося: а що коли вони живі? А що, коли ті згустки ретельно й уміло покладеної фарби чудовно приховують у собі життя минулих людей, як ховає зернина в собі майбутнє дерево чи колос? Тільки тут уживлення відбувається у зворотньому порядку: у зернині — ріст у майбутнє, а тут — ріст у минуле, тобто жива присутність із минулого.
Музей уже зачиняли, і я знову опинився на вулицях. Мав іще знайти у цьому місті прихистя наніч — про це подбали мої братчики. Виявилося, що Славковий дядько мав тут знайомих, братів Горбачів. Я мав записану адресу братів і листа від Славкового дядька. Але туди я не поспішав, бо брати, як мені повідомлено, вдень були на роботі, тобто завітати до них я міг лише ввечері. Телефону у них не було. Отож, я знову вийшов до центру. Тут багато світла і гарних дівчат, які так само мило дзвонили голосочками по-львівському, і я знову із задоволенням до того прислухався. Біля одного з готелів старий чолбвік у сардаку продавав дерев'яні писанки і намиста. Я купив намисто Ларисі, а батькам, Артуру та Славкові по писанці. Люб'язно перемовився з чоловіком, і він мене спитав:
— А ви що, з Великої України?
— З Житомира,— відказав я.
— О, я знаю це місто,— сказав старий, усміхаючись.— Довелося бувати там у війну. Було там одне діло,— він мені загадково підморгнув, і ми, очевидно, навіки з ним розійшлися.
Зайшов до якоїсь церкви і здивувався: завішана вишивками. Служба ще не правилася, але люди були й молилися. Зводили очі до прикрашених рушниками ікон, і мені знову здалося, що зображення Бога — чи не є це жива присутність його з минулого? Відтоді, коли ходив по світі й проповідував любов. Тепер от дивився на людей, і його погляд проникав через прірву часу, щоб зазирнути у вічі цим теперішнім своїм поклонникам.
Жив у мертвій фарбі, але був живий. Однак допомогти цим людям не міг. І мені стало жаль і його, і цих людей, а ще й себе, бо мене виростили людиною без віри. Забрали в мене п'яте почуття, і по-своєму з'євнушили. Я не розумів цих людей, але не зневажав їх, бо не мав на те права.
Знову повернувся до центру — голосно говорили репродуктори. Передавали, що десь рвуться атомні бомби... "Атомна загроза,— кричав репродуктор,— атомна загроза!.."
Я сів на лавці, бо ноги в мене гули, й закурив. Чудова річ отак закурити в місті, де тебе ніхто не знає!
Асфальтом їхав на візку каліка, коліщата немилосердно звискували. Каліка зупинився біля мене й задер голову до репродуктора — розповідали про атомні вибухи в Тихому океані. Слухав і щось його в тій репродуктор-ній розповіді дратувало.
— Даси вогника? — спитав у мене.
Я дав йому сигарету. Пожадно запалив і повернув сірники.
— Чув, що ото кажуть? — спитав, кивнувши в бік репродуктора.
— Чув,— відповів я.
— А може, й добре, коли оцей світ так: пу-у-ух! — він надув щоки і з шумом випустив повітря.— І ніяких проблем. Бо оце я їду, а куди?
— Мабуть, додому,— сказав я.
— Була в собаки хата,— сказав каліка.— Хай ви сказитеся! — він люто зирнув на репродуктора. Затягся кілька разів, а тоді й поїхав, немилосердно звискуючи коліщатами. Руками в грубих рукавицях відштовхувався від асфальту, а з-за плеча вився голубий потічок диму.
Мені захотілося догнати цього чоловіка, зайти купити пляшку вина, забитися з ним у якийсь із дворів, випити ту пляшку і щиро побалакати, але я знову не осмілився та й пора було йти до братів Горбачів.
Звівся й пішов. Повз сидячих на лавках людей, що спокійно поміж себе розмовляли, спокійно їли морозиво, повз тих, котрі йшли назустріч з течками, торбами, сітками, а кілька бабусь вели охайно вимитих і зачіса-них песиків. На хіднику стояв гурт дівчаток, вони щебетали й розкидували навдокіл по-зири. Мені здалося, що одна з них щось мені сказала: