— Не буду ж іти тут на високих каблуках,— спокійнісінько мовила вона.— Дай руку!
Я дав руку й допоміг зібратися на горбок. Нас освітііло місячне проміння — стояли ми в полі. ,
— Тепера ми з тобою друзі, зв'язані клятвою,— мовив я.— Можна у тебе щось запитати?
— Ліпше не питати,— відповіла Лариса, рушаючи босоніж по зарошеній траві.— Але коли тобі так потрібно...
— Потрібно, Ларисо,— сказав я, наздоганяючи її — в мене ледь тремтіли губи.— Навіщо вдаєш перед хлопцями, що ми з тобою пара?
— А хіба ні? — наївно продзвенів її голосок.— Я ж твоя подружка.
— Перестань, Ларисо,— тужно сказав я. Вона тихо засміялася.
— Так говориш, ніби ревнуєш,— мовила.— Жахливо люблю, коли мене ревнують... Але чого тобі ревнувати?
— Ревную, Ларисо. І ти чудово знаєш, що є чого...
— Бачив сьогодні?
— Бачив,— дихнув їй у волосся.
— Але ж ви мені дозволили мати свою компашку,— наївно сказала вона.
— Не про компашку йдеться і ти чудово це знаєш, Ларисо. Не ставлю тобі претензій, але мене цікавить одне: навіщо вдаєш, що ми з тобою парочка?
Вона зупинилася. Стояла до мене спиною, я ж завмер упритул за нею і дихав якимсь по-особливому духм'яним, ніби трава чи опале листя, її волоссям.
— Ти ж розумний хлопець, можеш сам здогадатися,— сказала вона.
— Але тут я не розумний і не здогадливий.
Вона мовчала. Знову рушила, а я посунув слідом.
— Скажи,— попросив я.— Мені це конче потрібно знати.
— Бачиш,— мовила вона— Славка й Артура я боюся, а тебе ні.
— Тому що я бідолашка?
Вона засміялася і сказала тим грайливим тоном, яким говорила зі мною завжди:
— Ну да! Є такі хлопці, яких дівчата не бояться. Отож ти такий!
— Виходить, що ти мною боронишся від Славка і Артура?
— Ну да! — сказала Лариса.— Міг би й сам здогадатися.— Хіба не бачиш, як той Славко на мене дивиться? Він славний хлопець, але я каліки полюбити не можу.
— А Артур?
— Артур те саме,— коротко різонула. Ми спускалися з гори, і вона знову подала
мені руку. Зрештою, посковзнулася і впала мені в обійми. І сам не знаю, як так вийшло: чи її губи опинилися близько моїх, чи то мене струснула нагла близькість її тіла, але я дівчину поцілував. І раптом відчув, як вона стрепенулася, напружилася, мов кішка, і, як кішка, відстрибнула від мене. І я побачив запалений, як у кішки, погляд і перекривлене гримасою, облите місячним світлом лице.
— Ти обіцяв до мене не приставати? — зашипіла вона.
Я відразу ж згадав отого високого, білявого і гарного хлопця, якому я за зовнішністю і в підметки не годжуся, згадав, як натхненно кружляли вони в танці, їхню самозаглибленість, згадав, яким поглядом дивилася на нього Лариса — на мене таким вона ніколи не дивилася й не подивиться, і подумав, що я тільки миша в лазурях ситої кішечки, і ця кішечка мною грається й перекидає з лапки на лапку, а часом легенько запустить у мишу пазурчики, щоб та енергійніше борсалася — саме це й складало її задоволення, а вона така сита, що може, й не душитиме миші, а меланхолійно проведе її поглядом, коли та, перестрашена й майже мертва від страху, кинеться навтьоки. Але я від неї не втікав і страху не відчував.
— Вибач, Ларисо,— мовив.— Це в мене голова запаморочилася.
— Бачу,— сказала звичайно і знову подала руку. Ми спустилися вниз, але руки своєї в мене вона не забрала.
Отак ми і йшли, взявшись за руки, але розділені між собою стіною, монолітом темряви, друзі, що присягли на вічну приязнь, а водночас такі далекі одне від одного, що й уявити не можна. Я її щойно поцілував, але мало радості дістав од того поцілунку; відчував її теплу долоню, але це мене вже не хвилювало, бо душею був у цей час далекий од неї. Вона це відчувала, бо мовчала, а тільки біля річки попросила її потримати, щоб помити ноги й озутися. І коли стала на високих підборах, зробилася раптом вища за мене, десь така, якою побачив її в алеї разом із тим хлопцем, і мені стало дивно, що оця принцеса (бо щось горде й величне з'явилось у ній, коли стала на високих підборах) чомусь стоїть біля мене, що я раніше в глибині душі сторонився її, а може, й гордував, а може, гордую й досі, бо вона не вельми розвинена, а ще любить танці і компашки. Але, незважаючи на те, я згодився стати опудалом на її городі, що мало б відганяти з того городу хижих чи же-ровитих напасників-птахів. Це подразнювало мою гордість — ось і причина моїх переживань. Отже, в глибині душі ми одне одним таки гордували: попри всі клятви, я був для неї бідолашка, а вона для мене дурненькою повітреницею, що не без кокетства грається в свої дівочі ігри...
Відверто кажучи, сьогодні мені не хотілося її проводжати, я б мав навіть похмуре задоволення, покинувши її на нічних вулицях, щоб якнайшвидше зачинитися у мушлі свого "я", чи як равлик утягтись у хатку й замуруватися, але цього вчинити не міг, отож ми йшли притемненими вулицями, бо вже погасли ліхтарі, й мовчали. Тільки біля самого свого дому вона спитала:
— Чи не здається тобі, що починаєш до мене приставати?
— Ні,— сказав я холодно.— Але одне мені треба, принаймні, для нашої дружби. Не вдавай, що ми з тобою пара.
— Інакше що? Закохаєшся? — вона засміялася.
Я мовчав. Тільки сопів голосно.
— А чого не питаєш, що то за хлопець, з яким танцювала?
— Мені нема до того діла,— сказав.
— Але ж стежив! — В Ларисиному голосі з'явився холод, навіть сарказм.— Стежив і ревнував,— вона знову засміялася.— Не, я люблю, коли мене ревнують!.. Сказати тобі, що то за один?
— Скажи, коли хочеш,— буркнув я, мені жахливо хотілося довідатися, що то за один.— А не хочеш, не кажи...
— Один з моїх дурнів,— мовила.— Дивоглядний, стопроцентний, круглий, як м'ячик, бельбас. Один з моєї компашки.
— Дуже втішно, мадмуазель,— сказав я і поклонився, як середньовічний рицар.