— Все-таки надумав покинути школу? — спитав той офіційно.— Да, історія вийшла некрасіва,— він почухмарив біля вуха ручкою.— Ото послухався б мене, вибачився б перед Соф'єю Вольфовной і дотяг би учбовий рік — скільки його залишилося! А тепер...— він махнув рукою, очевидно, хотів сказати, що після відвідання дядь із Миколаївської мені таки треба було зі школи піти, інакше мене з неї могли вигнати, чи що? Але він цього не сказав, а тільки зирнув на мене, ніби щось хотів вивідати, а може, навіть співчував, і знову махнув рукою.
— Перейдеш у вечірню? — спитав, ніби відчував переді мною якусь вину.
— Побачу,— відповів я ухильно, бо навіщо їм знати про мої плани.— На роботу я влаштувався.
— Не було ускладнень? — спитав тривожно директор.
— Та ні,— сказав я: знав, що має на увазі. Славко розповідав про злобну мстивість тих "дядь" із Миколаївської: вони не дають людині влаштуватися на роботу, а потім переслідують її як "тунеядця", що не бажає працювати. Але в мене такого не було, принаймні, ніхто з них зі мною поки що не розмовляв.
— Добре, йди, секретарка тобі документи видасть,— сказав директор.— Може, це ти правильно зробив, бо...
Знову не доказав, але небагато треба, щоб зрозуміти: бо інакше в школі не дали б мені спокою, і я раптом побачив, що цей сухий, суворий чоловік, якого ми всі боялися, по-своєму мені все-таки співчуває, але й він безсилий, бо і йому на шию вдягнуто нашийника, може, трохи з більшою пряжкою, як у мене чи в учительок, а може, на тій пряжці є і якийсь узорець. І так дивно було мені уявляти директора в ошийнику і з ланцюгом-мацаком спрута, що я не стримався і усміхнувся.— Якось воно буде,— сказав.
— Та вже ж, буде,— сказав директор й зануривсь у свої папери — оту тоненьку ниточку, яка так несподівано нас об'єднала, було обірвано.
Вийшов у коридор, при тому так нещасливо, що наскочив на Соф'ю Вольфовну — вона гнала своє громіздке тіло коридором. Зир-нула на мене звисока і не без презирства, але з нею не привітався. Вона засопла, звела голову — її шию оперезував грубий ошийник,— мала масивне підгарло,— і погнала могутню тушу далі.
— Пока, сіячко темного, недоброго й дочасного! — прошепотів я їй услід, і вона ніби почула мій шепіт, хоч була задалеко: раптом спинилася, смикнулася, ніби хотіла повернутися, але, очевидно, передумала, бо знову пішла, ніби солдат, круто повернула "лєвоє плєчо вперьод", як скомандував би її чоловік, молодцюватий Григорій Якович Білик, і ніби в стіну увійшла, щоб навіки вийти з мого життя і навіки залишитись у ньому згустком тьми.
Думав про це, йдучи зі школи, навіки її покидаючи і не маючи до неї найменшого сентименту: жоден із учителів не залишив у мене ані краплини світла. Ті, що викладали технічні дисципліни, були ніби складені із чисел, формул, фізичних явищ, реакцій хімічних і фізичних, математичних сполук та понять — я колись навіть, жартуючи, намалював був, хоч малював кепсько, отак учительок математики, хімії та фізики. Учительку математики я склав із цифр, чотирикутників, трикутників, паралелепіпедів, зрізаних конусів, кубів, рівнянь і тому подібне; учительку фізики із електричних дротів, сполучених посудин, схем і латинських літер; учительку хімії з пробірок, хімічних формул і речовин; учительку анатомії, зоології і ботаніки з різних звірів, голів, лап, хвостів, гілок дерев, що були навішані на людський кістяк — зрештою, й місія їхня була нести нам не світло духу, а прагматичне знання. Духовне світло повинні б нам нести учителі літератури та історії, але вони мали на шиях особливо грубі ошийники і вчили нас не любові, а ненависті, не співчуття, а нетерпимості: боротьба, боротьба, кров, вороги, знищення, помилки, націоналісти; позитивний той, хто нищить, негативний, хто обороняється перед нищенням; класове, партійне; абстрактний гуманізм — це погано, класовий гуманізм — це так, це, зрештою, те, що нам корисне, байдуже що при цьому чиниться: переможець славиться, переможений ганиться,— ось і все коло їхніх смислових понять.
Я озирнувся. Білик все ще ганяв старшокласників. Активний, завзятий, крикливий. "Лєвоє плєчо, шагом арш! — Правое плечо, прямо, шагом арш! — Налево!.— Направо! — Кругом! — Арш!"
Я тікав од тієї школи, вряди-годи озираючись, ніби за мною гналися всі ті вчительки й учителі: складені із конусів, трикутників, паралелепіпедів, у цифрах, із формулами в голові, з дротів, магнітів, схем, із звіриних частин тіла, із плазунів, птахів, риб, комах, інфузорій-туфельок,— я бачив Мідного Вершника, який мчав на мене, щоб розтоптати мізерного й малого на сірому лиці хідника, тягнув він за собою величезну примару на глиняних ногах, що формою своєю нагадувала обрис найбільшої в світі країни, одна губа тієї примари була біля землі, а друга біля неба — вся вона залита кров'ю, бо так її звикли малювати на карті, шумували на ній червоні ріки і ворушилася земля від загнаних у неї мільйонів гнаних, мучених, убитих, розтоптаних, заморених голодом і каторжною працею. Я тікав від тієї школи, повен жаху й засліплений, осліплений по-справжньому, оглушений, бо мені вже уявлялося, що це не школа, а могутній хор, поставлені на лавки співаки, які горлають: "Широка страна моя родная, много в ней полей, лесов и рек, я другой такой страни не знаю, где так вольно дишіт человек",— це був якийсь дивний спалах містичного озаріння, який мене вразив і потряс, бо здалося, що я божеволію,— ось яку лавину збудив і зірвав отой малий камінець, моє нерозважливе слово, коли я несподівано навіть для самого себе засумнівався раптом у вибраності російського народу і його літератури та й вивів елементарний " резон, що не буває гірших і кращих літератур, а тільки бідніші й багатші, багатий же зовсім не те саме, що добрий. І мені стало страшно, як мало треба, щоб стати ізгоєм, щоб вибитись із нормальної течії — марна річ пливти проти неї, коли вона стрімка й немилосердно несе тебе як тріску.