— Вода — це ми з тобою, капітане, і все чоловіче населення Землі — теж тільки вода! А жінки — сіль. Вода прилине і відлине, а сіль або ж зостанеться, або піде в такі глибини, звідки вже її не видобуде ніяка сила.
— І ти всі три роки думав про ту жінку? — не повірив Сухоруков.
— Ну!
— Три роки — це багато. Бо це ж не просто три роки лінійного ньютонівського часу. Три роки війни — вважай, часова безконечність, справжній часовий жах. Віддати цілу безконечність одній жінці, з якою ти навіть не пов’язаний узами Гіменея? Ти покалічений жінкою, як я покалічений вищою освітою, майоре! Давай краще вип’ємо, щоб не пропасти! Сузі, наливай майорові.
— Постривай, — поклав свою важку руку на тендітну долоньку німкені Шульга. — Випити ми ще встигнемо. Ми вже п’ємо годину чи й дві. А де твоя сестра?
— Вона буде. Вона обов’язково прийде до герів офіцерів.
— Чому ж її досі немає?
— Ах, вона така сором’язлива! І вона… вона…
— Що? Кажи до кінця!
— Ну, вона… Ульріка ніколи не зраджувала свого Вернера. І тому вона… вона розгублена…
— Ти чув, майоре? — зареготав Сухоруков. — У них на все відмовка! Вольфи–адольфи, вернери–шернери. Наші танкісти десь дотовкують армійське угруповання фельдмаршала Шернера, де в танковій дивізії "Герман Герінг" геройствує і оцей задрипаний мельник Вернер, а ці лахудри виламуються тут перед нами, як ячні бублики. Може, ждуть, щоб я напустив на них своїх водіїв?
— Не гарячкуй, капітане, — стримав його Шульга. — Краще скажи мені: де господиня цього обійстя? Ти спеціально сховав її від мене, підсунувши мені цю гарнізонну курвочку?
— Та ти що? — закричав Сухоруков. — Невже ти не віриш мені, майоре? Я ж усе для тебе! Молодшу сестру тобі, а старшу… Ну, повір, що я й не бачив старшої. Може, вона горбата, кривобока, кривожопа — чи я там знаю! Я ж хотів як краще. Закон у нас який? Все для начальства. Ну?
— Спокійно, капітане! — підніс важку правицю Шульга. — Не метушись і не метляйся мені перед очима. Я питаю, ти відповідаєш: де хазяйка цього дому?
— Та чорт її знає, де вона! Сузі, де твоя сестра?
— Облиш Сузі, ти тут відповідаєш за все. Де господиня?
— Ну! — Сухоруков, налитий кров’ю, ось–ось порскне, підхопився з–за столу, намірився бігти до темних дерев’яних сходів, що вели на горішні поверхи. — Я піду покличу її. Приведу під конвоєм, чорти його бери!
— Стоп! Відставити, капітане! Я сам.
Він підвівся, тримаючи в руці келих, повний коньяку.
— Хочеш понести хазяйці? — прискалив око капітан.
— А що! Хай знає нашу доброту!
— Я з гером майором! — підхопилася Сузен, намагаючись проринути під негнучу руку Шульги. — Я покажу! Не інакше, Ульріка в своїй спальні аж нагорі. Вона така сором’язлива…
— Сиди! — звелів їй Шульга. — Я сам. Розумієш? Сам!
Щось йому тут не подобалося. І надто запобігливий капітан, і ця гарнізонна курва, що прискочила до герів–завойовників чи то напіводягнена, чи то напівроздягнена і вже завчасу готова на все, і вся садиба — невірогідний острів затишку й спокою посеред сплюндрованої Європи, і ота присутня–неприсутня старша сестра, яка десь іде, та ніяк не дійде, — соромиться чи зневажає, вагається чи ненавидить, геть розгублена чи затаїлася? Він відчув цю незнану жінку, ще й не бачивши, вгадав наперед не її зовнішність, не тілесну оболонку (чомусь вважав, що вона не повинна бути схожою на Сузен), а духовний образ, в якому розпач покинутості протиприродно поєднувався з дикою енергією, з ворожим упередженням до всього, що не є німецьким. Ворогиня. Вовчиця. Німецька відьма!
Шульга поставив келих на стіл. Які келихи! Які коньяки! Переможці не запобігають ні перед ким! Хай лащаться до нас ці розгодовані німецькі фрау!
Сухоруков, вмочаючи вуса в брунатний напій, впівока стежив за майором. Сузі, вигинаючись у стегнах, взялася поправляти важкі штори на вікнах. Світломаскування. Цікаво, де в чорта взялася тут електрика? Враження таке, ніби війна була десь на іншій планеті. Шульга лютився більше й більше. Безпричинно, безглуздо, по–дурному, та вже нічого не міг вдіяти з собою. Рішуче ступнув туди, де починалися темні дерев’яні сходи, що вели нагору. Сходи полого здіймалися попід стіною до невеличкої площадки, підпертої Масивними різьбленими стовпцями, далі круто заламувалися і йшли вгору, вже приховані дерев’яним днищем. Може, господиня дому вже давно стояла там нагорі, прислухаючись і вичікуючи, а може, коли в ній справді є щось відьомське, відчула намір Шульги порушити її самотність, проникнути в святая святих родинного затишку і шлюбної вірності, — хоч як там було, та щойно майор опинився біля підніжжя сходів і вже заніс ногу, щоб поставити на нижню приступку, як на сходовій площадці безшелесно з’явилася темна жіноча постать, і його мовби вдарило в груди, він відчув, як засмикало довкола очей, так ніби очі задрижали, крик рвався йому з грудей, та він погамував його і тільки застогнав тяжко, гірко і — що й зовсім неймовірно! — ніби радісно.
Перед ним, над ним, ось тут поруч, майже на відстані простягненої руки, і водночас в неймовірній далечі, стояла та, в якій він народився і вмер, знов, як серед бездонно азіатської ночі, була перед ним Юлія, і її волосся, її очі, її звабливий безсоромний рот, і тільки незвично темне вбрання, мовби нагадування про те, як незмірно далеко від загадкової темряви Азії до зловісних темнощів Європи і яка безодня між смаглявою пристрастю тисячолітньої Азії, солодкою, як золоті плоди її розкішних садів, і гнилою розпустою всуціль продажної Європи, порочної, хтивої, бардачної.
— Юліє, це ти? — тихо спитав Шульга.
Жінка мовчала, чи то розгублена, чи то злякана. Шульга теж був розгублений і спантеличений, мав би кинутися вгору по сходах чи бодай простягнути руки до цього несподіваного видива, та тільки й спромігся, що видихнув–простогнав ще й ще:
— Юліє! Юлю! Ю!
Жінка й далі мовчала, зате позад Шульги зацвірінькала Сузен, мабуть, за звичкою гарнізонної шльондри, випинаючи цицьки, видовище яких тепер призначалося для опецькуватого, залитого по самі вуха Сухорукова.
— Ах, гер майор! Звідки ви знаєте, що нашу Ульріку ми звали Улою? Мій Боже, який же ви розумний, гер майор!