І ніч, і коні, і пустеля мене знають,
І гість, і шабля, аркуш і перо.
Зверніть увагу на те, що, починаючи від людожера-аматора й до сонливого поліглота, я не применшував ті якості Річарда Бертона, які, не знижуючи пафосу, ми можемо назвати легендарними. І причина тут очевидна: саме той Бертон, який є героєм легенди про Бертона, переклав "Ночі". Мені вже не раз спадало на думку, що радикальна відмінність між поезією і прозою полягає в різних сподіваннях того, хто їх читає: перша вимагає напруги, якої друга не терпить. Щось таке можна сказати й про творчість Бертона: він здобув престиж, з яким не може змагатися жоден інший арабіст. Його творчості властива привабливість забороненого. Адже йдеться про одне-однісіньке видання накладом у тисячу примірників, надрукованих для тисячі передплатників Бертон-клубу із забороною передруку під страхом суду. (У перевиданні Леонарда Смайзерса{190} "пропущено деякі уривки, позначені поганим смаком, за якими ніхто не пожалкує"; представницька добірка Беннета Серфа{191} – яка претендує на повноту – укладена на основі цього вичищеного тексту.) Я наважуся на таку гіперболу: прочитати казки "Тисячі й однієї ночі" в перекладі сера Річарда так само малоймовірно, як прочитати їх в арабському оригіналі з коментарями самого Сіндбада Мореплавця.
Годі перелічити всі ті проблеми, які розв'язав Бертон, проте для зручності їх можна звести до трьох: підтвердити і зміцнити свою репутацію арабіста; якнайдалі відійти від Лейна; зацікавити англійських джентльменів, які жили в дев'ятнадцятому сторіччі, письмовим перекладом усних мусульманських казок, створених у сторіччі тринадцятому. Перша мета з цих трьох, певно, була несумісна з третьою; друга спричинилася до серйозної помилки Бертона, про яку я зараз розповім. У "Ночах" нараховуються сотні двовіршів та пісень; Лейн (неспроможний брехати ні в чому, крім того, що стосувалося плоті) дуже точно переклав їх простою прозою. Бертон був поетом: 1880 року він опублікував "Касиди", еволюціоністську рапсодію, яку леді Бертон завжди вважала вищою за "Рубаї" Фіцджералда{192}… "Прозаїчне" розв'язання суперника не могло його не обурити, і він вирішив перекласти арабські вірші "Ночей" англійськими віршами – задум, заздалегідь приречений на невдачу, позаяк він суперечив його ж таки принципові цілковитої дослівності. А втім, його спроба, певно, завдала не меншої шкоди слухові, аніж логіці. Схоже, що наступний чотиривірш був найкращий серед тих, які він настругав:
A night whose stars refused to run their course,
A night of those which never seem outworn:
Like Ressurection-day, of longsome length
To him that watched and waited for the mourn[104] [105].
Цілком можливо, що наступний вірш не найгірший:
A sun of wand in knoll of sand she showed,
Clad in her cramoisy-hued chemisette:
Of her lips' honey-dew she gave me drink
And with her rosy cheeks quencht fire she set[106].
Я вже згадував про фундаментальну різницю між первісними слухачами казок і клубом передплатників Бертона. Перші були шахраями, базіками, цілковитими неуками, вони глибоко не довіряли реальній дійсності й були сповнені віри в давні чудеса; другі були панами з Вест-Енда{193}, схильні до зневаги та хизування своєю вченістю й неспроможні боятись і сміятися. Першим подобалося вірити в те, що кит помирає, коли почує людський крик; другі щиро втішалися думкою, що існують люди, які вірять у вбивчу силу такого крику. Описані в тексті "Ночей" чудеса – безперечно, цілком переконливі для Кордофана або Булака{194}, де їх сприймали як чисту правду, – ризикували видатися надуманими й вигаданими в Англії. (Ніхто не вимагає від істини, щоб вона була вірогідною або дуже цікавою: ті небагато читачів, яких може зацікавити "Життя й листування Карла Маркса", будуть обурені симетрією "антивіршів" Туле{195} або строгою точністю акровірша.) Щоб передплатники не розбіглися від нього, Бертон не скупився на примітки, в яких він розповідав "про звичаї людей ісламу". Треба відзначити принагідно, що Лейна цікавила місцева екзотика. Одіяння, розпорядок дня, релігійна практика, архітектура, історичні реалії та реалії з Корану, ігри, мистецтво, міфологія – усе це вже було описане в трьох томах незручного Бертонового попередника. Там бракувало тільки еротики – про це ми вже говорили. Бертон (чия перша спроба прилучитися до письменницького ремесла була досить інтимною розповіддю про борделі в Бенгалії) був більше ніж спроможний заповнити цю прогалину. З усіх тих екзотичних насолод, про які він вважав за потрібне згадати, можна навести як добрий приклад одне випадкове пояснення до сьомого тому, витончено назване в алфавітному покажчику capotes melancholiques[107]. Газета "Edinburgh Review" звинуватила його в тому, що він пише для суспільного дна; Британська енциклопедія вирішила, що точний переклад прийняти не можна і що переклад Едварда Лейна "залишається неперевершеним для справді серйозного читання". Я не сказав би, що мене надто обурює ця підозріла теорія про наукові та документальні переваги підчищення оригінальних текстів. Бертон, у свою чергу, намагався якось догодити обуреним прихильникам такого методу. У всякому разі пояснення на теми плотського кохання, що зрідка повторюються з незначними варіаціями, не вичерпують його коментаря. Він у нього має характер енциклопедичний і полемічний і значно цікавіший, аніж це потрібно для зрозуміння особливостей східного тексту та східного мислення. Так, наприклад, шостий том (який зараз переді мною) включає в себе близько трьохсот приміток, з яких можна назвати такі: осудження в'язниць і схвалення тілесних покарань і штрафів; кілька прикладів шанобливого ставлення ісламу до хліба; легенда про волохатість ніг цариці Савської; розповідь про чотири символічні кольори смерті; деякі міркування про теорію та практику невдячності на Сході; повідомлення про те, що ангели вбираються в плямисте пір'я, а духи – в булану шерсть; короткий огляд міфологічних уявлень, які пов'язані з Таємною Ніччю Влади або Ніччю Ночей; звинувачення Ендрю Ленґа{196} в поверховості; палка репліка проти демократичного правління; перелік імен Магомета, які він носить на Землі, у Вогні та в Райських Садах; згадка про народ амалекітів, довгожителів і велетнів; згадка про сороміцькі частини тіла в мусульман, які в чоловіків розташовані від пупа до колін, а в жінок від ніг до голови; роздуми про характерні вигуки аргентинських ґаучо; застереження про незручності верхової їзди, коли замість коня використовують людину; грандіозний проект схрещення самців собакоголових мавп із жінками, внаслідок чого можна одержати расу досконалих пролетарів. У свої п'ятдесят років людина вже накопичила в собі досить ніжності, іронії та сороміцьких анекдотів; Бертон виклав усе це у своїх примітках.