XVIII століття розпочалася велика дискусія <<Розмова Малоросії з Велико-росією" (так назвав свій твір С. Дівович) за природне право українського народу бути серед інших народів як рівний з рівними. Це був активний політичний протест проти заковтування України Московщиною і перетворення Козацької держави в провінцію Російської імперії. Ця дискусія почалася, коли придивитися, ще в другій половині XVII — початку XVIII століття в творах Г. Вишневського, І. Максимовича, Д. Туптала, С. Климовсь-кого та інших, згодом велася Г. Кониським, С. Дівовичем, Г. Покасом, тощо і зрештою вищого свого вияву осягла в <<Історії русів" та <<Енеіді"
І. Котляревського. Але знаменна річ: автор нашої пам’ятки, відстоюючи
історичну назву Русі саме стосовно нашої землі в супротилежності до намірів Московщини звати й себе Руссю чи Росією, заперечує, як уже вказувалося, назву й поняття України, як ніби таку, що вийшла від <<безсоромних і злостивих польських і литовських байкотворців", котрі твердили, нібито Русь була до заведення козацтва порожня і тільки за польських королів з’являється <<нова якась земля над Дніпром, названа тут Україною, а в ній зводяться польськими королями нові поселення і засновуються українські козаки, а до того ся земля була пустельна і безлюдна і козаків на Русі не бувало". Чиниться так із цілком зрозумілих літературних засновків, власне, з полемічною метою, щоб доказати старовічність своєї землі, а не починати історію свого народу (як це, до речі, чинили донедавна історики тоталітарного часу, що працювали в російській імперській доктрині) з XVI століття.
Такі головні тези передмови, що увіч показують полемічне призначення твору. Саме виходячи з цього, автор, як і Г. Граб’янка, починає із предковічних часів, ведучи руський народ, тобто українців, від Афета, князя Славена, а внуком Афета нібито був князь Росс — цілком фантастична, отже, літературна концепція, так само як розповідь про академіків <<головної школи, яку в слов’янах заведено було в місті Києві Кирилом, філософом грецьким, невдовзі по запровадженні там релігії християнської>>. Це — яскравий анахронізм, який випливає із полемічних завдань письменника й повинен довести не лише давність, а й освіченість свого народу. Витягуючи ж на світ Божий давню міфологему про Мосха чи Мосока, автор, однак, не робить його предком усіх русів, як Т. Софонович, чітко розрізняючи дві гілки східного слов’янства: по князю Русу цей народ звався роксоланами або русами, <<а по князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, — московитами і москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і, нарешті, Російського". Саме ж царство Московське автор починає з 1462 року, коли князь Іван Васильович відмовився платити данину татарам, а загалом від царювання Івана Грозного з 1547 року. Це також полемічне твердження, бо історично Московська держава постала після сепарації з Київської держави великого князівства Володимиро-Суз-дальського.
Своєрідну історіографічну схему будує автор, говорячи про постання Литовської держави, яка, за його твердженням, утворилася не через загарбання Литвою українських та білоруських земель, а через поєднання з ними. Відтак наміром князя Гедиміна було: <<визволити їхню (тобто руську. — В. ПІ.) землю від зверхності татарської і злучити її зі своєю державою під одне право та начальство". Далі, уже цілком історично говорить: "Права ж і звичаї руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому народові на всіх їхніх просторах, але запровадив їх на всіх своїх землях разом із письменами або грамотою руською; чому і донині в князівстві Литовсько-
му видно по стародавніх архівах і в приватних осіб старі привілеї та інші документи, писані письмом руським, а корінне право руське, відоме під іменем судних статей і в одну книгу зібране, Статутом звану, перекладено опісля з руської на польську мову". Отже, автор <<Історії русів" уперше після М. Стрийковського на повний голос справедливо заговорив про те, що Литовське князівство мало цілком руський характер. З Литвою наш край <<об’єднувався і домовлявся, яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований". Так само і з Польщею, бо Литва з Польщею об’єдналися та трактатах та умовах, що рівномірно трьом народам служили". І тут помічаємо особливе явище: автор <<Історії русів" від літературного памфлету, в якому важливі не історичні факти, а апріорні твердження та історіософські побудови, підіймається до рівня аналітика-історика. Принаймні при осмисленні стосунку України до Литовського князівства він стоїть куди вище від істориків XIX століття, які вже значною мірою перейняли російські монархічні історіографічні схеми.
Але далі, коли говориться про життя Русі в Речі Посполитій, історія знову поступається літературі. Автор говорить про "три рівні гетьмани з правом намісників королівських і верховних воєначальників і з іменем: одного коронного польського, другого — литовського, а третього — руського": отже, засвідчує в тому часі існування Великого князівства Руського. Проте це були тільки проекти, мрії наших державотворців (автор певно знав козацькі проекти П. Верещинського чи, точніше, Гадяцький трактат), але втілення вони не дістали33. Наступна позиція знову-таки будується на літературній фікції, коли бажане видається за дійсне: козацтво подається як український різновид шляхетства. Це думка, що виникла в другій половині XVII століття серед частини козацтва, репрезентантом її в першій чверті XVIII століття був, до речі, С. Велично. Таким чином утопічне бачення Козацької держави подається як дійсне. Наступна позиція знову історична: йдеться про різницю в статусі Галичини, яка була завойована Польщею, і земель, що з Польщею з’єдналися разом із Литовським князівством: при цьому автор цілком справедливо вважає Галичину за частину України (Малоросії) і цитує привілея Казимира Великого від 1339 року, в якому захоплення Львова подається не як акт збройної агресії, а як визволення з угорської залежності з поверненням належних прав. Цілком правильно <<Історія русів" стверджує, що в Литовському князівстві Русь спершу існувала як автономне державне утворення у формі князівств.