З 1905 року, коли селяни вбили в маєткові її чоловіка, пані Ївга Нарчевська перебралась до міста.
Смерть чоловіка її не так вжахнула, як здивувала. Село стало їй незрозуміле, а селяни то й зовсім. Тридцять років прожила пані Ївга на селі — і весь час селяни здавались їй надзвичайно лагідні. Принаймні такими вона бачила їх, коли вони приходили з якимсь проханням. І раптом дике збурення, палії, руїна і нагла чоловікова смерть.
Пані Ївга покинула маєток і оселилась в місті — найняла невеличку кімнатку на тихій вулиці, нікуди не виїздила, нікого не приймала, тільки гуляла часом сама ввечері, а вдень читала книги. Обідати їй носили з їдальні.
А в маєткові лишився син Андрій. Він був на батька похожий — так само упертий і певний. Його не здивувало село — він приїхав на другий день, як батька вбито, і вже не покидав маєтку. Почав буряки сіяти, цукроварню поставив, свині розвів, молочарню — інтенсивне господарство, казав він.
Матері висилав гроші, а то й сам заїздив вряди-годи.
— О, maman, ваша соціалістична книгозбірня шириться,— казав він, розглядаючи книжки на її столі.
— Так, Andre, шириться,— зітхаючи відповідала пані Ївга.
А від’їжджаючи, пан Андрій цілував материну руку й казав:
— Сподіваюсь, maman, що ви врешті покинете свою келію й переїдете до мене. Ваша кімната напоготові.
Селяни, що привозили їй з маєтку масло, овочі тощо, так само прохали її повернутись.
— Їдьте до нас,— казали вони,— може, легше буде. Дуже нас Андрій Степанович у шори взяв. Воно як подивитися, так і нічого ніби: і заробіток єсть, а не по совісті, вибачте...
Пані Ївзі було це боляче невимовно. Одного разу вона наважилась і сказала синові:
— Andre, до мене доходять чутки, що ти експлуатуєш селян... Мені соромно за тебе. Ти такий освічений, розумний..
Пан Андрій здивовано знизував бровами:
— Maman, ось плоди вашої самотності!
Але пані Ївга постановила висловити йому все. Вона підвелась, скинула з себе турецьку шалю, з якою не розлучалась ніколи, й урочисто заговорила:
— Andre, ти повинен розуміти, що так бути не може. Я не буду посилатися на наукові засади. Але хіба ти не почуваєш, що повинна бути криза? Все буде зломлено. Невже батькова смерть тебе нічого не навчила? Хіба в тобі немає — даруй це слово,— почуття справедливості? Послухай мене, віддай землю селянам, а сам візьмись до чесної праці. Не будь експлуататор!
Пані Ївга хвилювалась дуже. Все ж чи не цілий рік вона збиралася висловити це синові й не раз складала в голові цю промову. Пан Андрій спокійно вислухав її, почекав хвилинку, чи не скаже вона ще щось, а далі промовив:
— Maman, вам треба серйозно подумати про свої нерви. Доконче потрібно вам змінити спосіб життя. Щиро раджу вам виїхати на час за кордон чи до Криму принаймні.
Він поїхав, поцілувавши матері руку, а пані Ївга, зітхаючи, прошепотіла:
— Andre, ти мене не розумієш...
Прийшла війна. Дев’ять років, які пані Ївга прожила в своїй самотній кімнатці, зробили її обличчя блідим, а очі блискучими, як у кокаїністки. Довгі пучки на її руках світили тоненькими кісточками, і вона притискувала ними до грудей турецьку шалю. Сусіди ненавиділи її за мовчання й урочистий вигляд. Ніхто не розумів її життя ані думок.
Пан Андрій їздив автомобілем і був головою місцевого відділу союзу городів. Раз на два тижні він робив матері візиту й привозив фруктів та цукерок.
Коли війна почалася, пан Андрій сказав матері:
— Maman, може, ви пішли б працювати в один з моїх шпиталів? Таку працю тепер вважають за bon ton . Я був би вдоволений; а ви, може, дали б у такий спосіб вихід вашому почуттю до страдників.
Пані Ївга похитала головою:
— Ох, Andre, не плутай мене у військові справи. Я чекаю кризи.
Коли криза прийшла, пані Ївга почала вже кахикати, але очі її запалали ще дужче, і вона ще щільніше загорталась у свою шалю. Старечі сили не дозволяли їй поділяти народну радість на мітингах, але коли повз її вікна випадково проходила маніфестація, губи її складались твердо і руки напружувались. В глибині душі вона шепотіла:
— Благословляю тебе, народе!
Син довго не приїздив, а вона чекала його нетерпляче. Аж ось він приїхав. Пані Ївга з притомленою радістю спитала:
— Andre, ти почуваєш?
— Почуваю, maman, погано виглядаєте. Може, треба звернутись до лікаря?
— Andre,— прикро відповіла пані Ївга,— хто вважає на хворобу в такій величній хвилі? Я про інше гадаю. Andre, часу ще не втрачено; ти ще можеш спокутати несправедливість свого життя — віддай маєток селянам, а сам вступай до с.-д.. Я благословляю тебе на такий хвальний вчинок.
Пан Андрій вклонився.
— Мені дуже приємно, що ви турбуєтесь про мене, maman! Але вибачте, я свого життя за несправедливість не вважаю, спокутувати його не збираюсь і до с.-д. мені вступати не личить. Я, maman, боротись буду.
— Боротися! — гукнула пані ївга. — Проти народної стихії? Andre, згадай про батька.
Пан Андрій засміявся.
— Народна стихія! Вітер — теж стихія, а проте, крутить млини. Та й з якої речі я мушу поступатись маєтком, хоч би народ і мав на його якісь права? Права, maman, замало, щоб щось здобути. Вибороти треба.
Після цієї візити пан Андрій зник — більшовики прийшли.
А пані Ївга зазнала в цей час багато пригод.
Коли в місті запанували більшовики, сусіди виказали на пані Ївгу в ЧК — їм кортіло, щоб стару буржуйку потрусили. Але трус не справдив надій сусідів. У старої буржуйки не знайдено нічого забороненого, а книжки її лягли в основу семінару для вивчення стосунків праці та капіталу при Раді депутатів.
Проте домкомбід взяв кімнату пані Ївги на облік, наклав на двері печатку, а пані Ївга опинилась на вулиці. Всі були вдоволені, що старій буржуйці таки дошкулили.
Пані Ївга прийняла знущання спокійно і, йдучи вигнана через місто, гадала:
"Я повинна спокутувати гріхи свої й синові перед народом. Навіть якщо я з голоду помру, то це буде доцільно".
Вона зовсім приготувалась до голодної смерті, але на вулиці зустріла свою колишню покоївку Настю.
— От гаспиди,— гукнула та, коли пані Ївга розповіла їй свої пригоди,— от розбійники нехрещені! Так переходьте до мене — якось житимем.
Настя була жінка рахубиста, в більшовиків не вірила і зразу збагнула, що пан Андрій їй добре заплатить за матір. Але пані Ївга похитала головою: