Усе закінчилося, могила засипана, ми повертаємося додому. Перед нами стоїть наш будинок, такий гарний і незмінний, так міцно пов'язаний у моїх спогадах з молодістю тієї, що померла. І вся моя журба – ніщо перед журбою, яку навіював на мене будинок. Але мене ведуть далі; містер Чілліп розмовляє зі мною; і коли ми приходимо додому, він підносить воду до моїх вуст; і коли я прошу в нього дозволу піти до своєї кімнати, він відпускає мене з якоюсь жіночою ніжністю.
Усе це, кажу я, сталося, наче тільки вчора. Події пізнішого часу відпливли від мене до берегів, де знайшли собі притулок усі забуті речі; але ця подія стоїть, немов висока скеля в океані.
Я знав, що Пеготті прийде до мене в мою кімнату. Святкова тиша цього часу (день так нагадував неділю, я й забув сказати про це) пасувала до нашого настрою. Вона сіла біля мене на моє маленьке ліжко і, тримаючи мою руку та інколи підносячи її до своїх вуст, інколи пестячи своїми долонями (так, мабуть, заколисувала вона мого братика), розповіла мені в звичайній своїй манері про все, що трапилося.
– Вона нездужала, – казала Пеготті, – вже давно. Якась стурбована була, нещаслива. Як народилося немовля, то спочатку їй ніби покращало, але що не день, то більше вона слабшала і згасала. Вона любила сидіти наодинці та при цьому частенько плакала. Але потім, коли з'явилось маля, стала йому співати – так ніжно й тихо, що одного ранку мені здалося, ніби той голос линув на небеса... Потім дедалі більше вона ставала несміливою, боязкою. І гнівне слово було для неї, наче удар. Але зі мною вона була такою, як завжди. Вона була незмінна до своєї дурної Пеготті, люба моя дівчинка...
Тут Пеготті зупинилась і ніжно поплескала по моїй руці.
– Востаннє я бачила її такою, як за старих часів, у той вечір, коли ви повернулися додому, любий мій. Того дня, коли ви поїхали геть, вона сказала мені: "Я ніколи більше не побачу мого любого синочка. Серце віщує мені. Так воно і буде, я знаю". Вона намагалася збадьоритися після цього. І частенько, коли вони дорікали їй за нерозсудливість та легковажність, вона не зважала. Але було вже надто пізно. Вона так і не сказала своєму чоловікові того, що розповіла мені – вона боялася сказати це комусь іншому – аж до однієї ночі, трохи більше тижня до того, як це трапилося: тоді вона сказала йому: "Мій любий, здається, я помираю".
– "Тепер мені легше, Пеготті", – сказала вона мені, коли я вкладала її в ліжко тієї ночі. – "Він поволі звикне до цього, бідолашний, – щодня більше звикатиме, а днів лишилося вже небагато; тоді все минеться. Я дуже втомилася. Коли я засну, посидьте біля мене, не залишайте мене. Благослови боже обох моїх дітей. Хай захистить і допоможе бог моєму осиротілому синові". Після цього я вже не покидала її, – казала далі Пеготті. – Вона часто розмовляла з отими двома, що внизу, бо вона любила їх, – вона не могла не любити кожного, хто був біля неї, – але коли вони відходили від її ліжка, вона завжди поверталася до мене, ніби спокій був там, де її Пеготті, і ніколи не могла заснути без мене. Останнього вечора вона поцілувала мене і сказала: "Якщо моє немовля теж помре, Пеготті, то хай вони покладуть його в мої обійми й поховають нас удвох" (так і зробили, бо бідолашне маля пережило її тільки на один день). "Хай мій любий хлопчик піде з нами до місця нашого упокоєння, – промовила вона, – і скажіть йому, що його мати, лежачи тут, благословила його не один раз, а тисячі разів".
Знову Пеготті помовчала, знову ніжно поплескала мене по руці.
– Було вже дуже пізно вночі, – вела далі Пеготті, – коли вона попросила в мене пити; ковтнувши води, вона посміхнулася мені так терпляче, люба моя!.. так гарно... Зайнялося на сході, сонце зійшло, і вона розповіла мені, яким добрим і уважним до неї завжди був містер Копперфілд, яким рідним він був для неї, як говорив він їй, коли вона сумнівалася в собі, що любляче серце – краще й міцніше, ніж мудрість, і що він щасливий бути з нею. "Пеготті, моя люба, – сказала вона тоді, – притуліть мене ближче до себе, – бо вона була дуже слабка, – покладіть свою добру руку мені під голову, – сказала вона, – і поверніть мене до себе, бо ваше обличчя відходить кудись далеко, а я хочу, щоб воно було близько". Я зробила, як вона просила – о, Деві! – час настав, коли здійснилися мої слова за першої розлуки з вами: вона щаслива була покласти свою бідолашну голівоньку на плече своєї дурної буркотливої старої Пеготті. І вона вмерла, ніби дитинка заснула...
Так закінчилася оповідь Пеготті. Від тієї хвилини, як я довідався про смерть моєї матері, зникли мої спогади про те, якою вона була останнім часом. Від того самого моменту я пригадую її тільки молодою матір'ю мого раннього дитинства, яка любила накручувати на палець свої світлі кучері і в присмерку танцювати зі мною у вітальні. Розповідь Пеготті ніяк не могла повернути мене до її останніх днів. Міцно вкоренився у моїй голові образ ранніх років. Може, це смішно, але це правда! Смертю своєю проторувала вона собі шлях до тихої, безтурботної юності і витіснила все інше.
Мати, що лежала в могилі, була матір'ю моїх перших дитячих років; маленька істота в її обіймах – то був я сам, такий, як колись, навіки заспокоєний на її грудях.
X. Мною нехтують, а згодом забезпечують
Першою справою міс Мердстон після дня похорону було зробити Пеготті попередження, що за місяць її звільняють. Хоч Пеготті дуже не подобалася б служба тут, але я певний, що вона трималася б за неї заради мене і не погодилася б піти звідси й до найкращого місця в світі. Вона сказала мені, що ми мусимо розлучитись, і повідомила, чому саме. Обоє ми дуже зажурилися.
Щодо мене чи мого майбутнього, то ніхто не казав про це жодного слова, не робив жодного кроку. Вони були б щасливі, насмілюся сказати, коли могли б і мене звільнити з попередженням за місяць. Якось я наважився спитати міс Мердстон, коли я маю повернутися до школи; вона холодно відповіла, що, мабуть, я зовсім не повернуся туди. Більше мені нічого не казали. Нам із Пеготті дуже хотілося довідатися, що збираються зробити зі мною. Але жоден з нас не міг здобути про це жодних відомостей.