– Все, що відбувалось у моїй душі, відколи я вийшла заміж, – сказала вона тихим, покірливим, ніжним голосом, – все це я відверто висловлю тепер. Після того, про що я довідалася, мені неможливо жити, зберігаючи в серці своєму будь-яку таємницю.
– Ні, Енні, – лагідно сказав доктор, – я ніколи не мав сумніву в тобі, дитя моє. Не треба, справді, не треба, люба моя!
– Ні, дуже треба, – відповіла вона тим самим тоном, – дуже треба мені відкрити серце перед душею шляхетною, правдивою, яку я рік у рік, день у день люблю і шаную дедалі більше, хай небо буде мені свідком!
– Справді, – втрутилася місіс Марклгем, – якщо слово моє має якусь цінність...
– Ніякої цінності воно не має, порожня ти голово, – обурено прошепотіла моя бабуся.
– ...то я мушу дозволити собі зазначити, що нема потреби вдаватися до цих подробиць.
– Ніхто, крім мого чоловіка, не може судити про це, мамо, – сказала Енні, не відриваючи очей від його обличчя, – а він мене вислухає. Якщо слова мої завдадуть вам болю, мамо, пробачте мені. Я сама довго і багато зазнавала болю.
– Прошу ласкаво, – простогнала місіс Марклгем.
– Коли я була ще дуже юна, – вела далі Енні, – зовсім дитина, перші мої спогади були нерозривно пов'язані з думкою про терплячого друга і вихователя – друга мого померлого батька, який був завжди милий мені. Я не можу пригадати будь-що, не згадуючи про нього. Він збагатив мій розум першими скарбами і наклав на них печатку свого власного характеру. Мені здається, вони ніколи не були б такі коштовні для мене, якби я отримала їх з інших рук.
– Мати не значить для неї нічого! – вигукнула місіс Марклгем.
– Це не так, мамо, – сказала Енні, – я тільки віддаю йому належне. Я повинна зробити це. Коли я підросла, він посідав у моєму серці те саме місце. Я пишалася його увагою і глибоко, ніжно любила його всією душею. Важко уявити, з якими почуттями я дивилася на нього: як на батька, на керівника, на людину, похвала якої була для мене дорожча за будь-яку іншу похвалу, і якій я довірилася б, навіть якби мала сумнів у всіх людях. Ви знаєте, мамо, яка я була молода і недосвідчена, коли ви раптом відрекомендували його як нареченого.
– Про це я принаймні п'ятдесят разів говорила всім і кожному, – сказала місіс Марклгем.
– Тож тримай язика за зубами, заради бога, і не кажи про це більше, – пробурмотіла моя бабуся.
– То була така велика несподіванка, – вела далі Енні, не змінюючи ні голосу, ні погляду. – Спочатку я вважала це такою значною втратою, що хвилювалась і сумувала. Адже ж я була недосвідчена дівчина, і думка, що я повинна буду дивитися на нього іншими очима, навіювала незрозумілий смуток на мою душу. Але вже ніщо не могло для мене зробити його тим, чим був він раніше. Я пишалася честю, якою він мене вшанував, і ми одружились.
– У Сент-Альфеджі, у Кентербері, – зазначила місіс Марклгем.
– Клята жінка! – прошепотіла моя бабуся. – Не може вгамуватися!
– Ніколи не думала я, – вела далі Енні, і щоки її вкрилися яскравим рум'янцем, – про якісь матеріальні вигоди, сполучені з цим шлюбом. Моє молоде серце, сповнене відданості і глибокої поваги до нареченого, було чуже до дріб'язкових розрахунків. Мамо, пробачте мені, якщо я скажу, що ви перша натякнули мені на можливість таких жорстоких підозрінь, образливих для мене і мого чоловіка.
– Я? – скрикнула місіс Марклгем.
– А! Ти, звичайно! – зазначила моя бабця. – І тобі не відмахати цього віялом, мій військовий друже!
– Це було першим нещастям у моєму новому житті, – сказала Енні, – першим приводом до всіх мук, яких зазнала я згодом. Ці муки під кінець почали повторюватися так часто, що мені неможливо їх перелічити. Але підставою для них було не те, про що ти думаєш, мій великодушний чоловіче. У моїй душі немає жодної думки, жодного спогаду, жодної надії, що їх можливо було б відокремити від тебе.
Вона підвела очі, схрестила руки і здавалася в цю мить прекрасною, як янгол. Доктор з цієї хвилини не відвертав від неї очей, так само, як і вона, не відриваючись, дивилася на свого чоловіка.
– Маму обвинувачувати не можна, – вела вона далі, – вона ніколи не турбувала тебе заради себе самої; я навіть певна, що в неї ніколи не було поганих намірів. Та коли я бачила, як безнастанно зверталися до тебе з дрібними і порожніми проханнями, як визискували з тебе від мого імені, коли я бачила незмінну твою великодушність і незадоволення містера Вікфілда, який щиро співчував тобі, тоді вперше відчула я власну приниженість. Відчуття, що мене можуть вважати жінкою, яка продала свою любов, продала її тобі, – це відчуття почало гнітити мене важким, незаслуженим тягарем, тим більшим, що я змушувала тебе поділяти мою ганьбу. Я не в змозі розповісти, мамо, не спроможна змалювати, що означало завжди носити в грудях таку жахливу муку, хоч і усвідомлювала, що в день весілля я вінчала любов і честь свого життя.
– Ось зразок вдячності! – скрикнула місіс Марклгем, зайшовшись сльозами. – Вдячності за піклування про свою дитину! Хотіла б я краще бути турком!
– Хотіла б і я всім серцем, щоб ти була турком і жила на своїй батьківщині! – сказала моя бабуся.
– У цей час мама дуже турбувалася про мого кузена Мелдона. Колись я дуже любила його, – сказала вона тихо, але не вагаючись, – між нами здавна існувала дитяча любов. Якби обставини були інші, може, я й переконала б себе, що справді закохана; ми одружилися б, і я була б нещасною на все життя. Не може бути в шлюбі нерівності більшої, ніж наша несхожість у думках і намірах.
Я замислився над цими словами, хоч уважно стежив за тим, що відбувалося; вони нібито мали для мене особливе значення, особливий сенс, що його я даремно намагався розгадати. "Не може бути в шлюбі нерівності більшої, ніж несхожість у думках і намірах... нерівності більшої, ніж несхожість у думках і намірах".
– Між нами не було нічого спільного, – вела далі Енні. – Я це помітила давно. Якби не було в мене інших причин дякувати своєму чоловікові, то я б мала бути вдячною щонайменше за те, що він врятував мене від першого помилкового пориву недосвідченого серця.
Вона стояла, не змінюючи пози, і говорила далі з таким почуттям, що слова її проникали в глибину душі. Але голос її був тихий і спокійний, як і раніше.