– Н-н-ні! – пролепетала Дора.
– Люба моя, як ти тремтиш!
– Бо я вже знаю, що ти зараз лаятимеш мене! – жалісно вигукнула Дора.
– Душа моя, я хотів тільки переконати тебе.
– О, але ж переконувати ще гірше, ніж лаяти! – у розпачі скрикнула Дора. – Я не для того заміж виходила, щоб мене переконували. Коли ти збирався переконувати таке безпорадне дівча, як я, то слід було б сказати мені про це раніше, злий хлопче!
Я спробував утихомирити Дору, але вона відвернулася від мене, стріпувала кучерями і так часто повторювала "злий, злий хлопчику!", що я не знав, як і діяти. Розгубившись, я зробив кілька кроків по кімнаті та знову повернувся до Дори.
– Доро, серденько моє!
– Ні, я не твоє серденько! Адже ж ти шкодуєш, що одружився зі мною, інакше ти не переконував би мене, – відповіла Дора.
Таке безпідставне обвинувачення глибоко вразило мене, і я набрався сміливості говорити суворо.
– Ну, Доронько моя, – сказав я, – ти ще зовсім дитинка, і верзеш дурниці. Напевно, ти пригадуєш, що вчора я мусив піти з дому, не закінчивши обіду; а позавчора мене нудило, бо я мусив поспішно з'їсти недосмажене м'ясо; сьогодні я зовсім лишився без обіду. І страшно навіть сказати, як довго ми чекали на сніданок, а все ж таки нам подали чай некип'ячений. Я не збираюся дорікати тобі, моя мила, але мені так незручно.
– Ох, ти, жорстокий, жорстокий хлопчику, як можеш ти казати, що я погана дружина?
– Але, моя мила Доро, ти повинна знати, що я ніколи не казав такого.
– Ти сказав, що я незручна, – плакала Дора.
– Я казав, що наше господарство незручне.
– Це одне й те саме! – скрикнула Дора.
І вона щиро вірила цьому, бо заридала ще гірше.
Я виконав ще один рейс кімнатою. Мене сповнювала любов до моєї гарненької дружини, і, дорікаючи собі, я ладен був битися головою об стінку. Нарешті я сів у крісло і почав знову:
– Я не дорікаю тобі, Доро. Нам обом треба багато чого вчитися. Я тільки намагаюся показати тобі, серденько, що ти повинна – ти справді повинна! – я вирішив бути наполегливим, – взяти собі за звичку стежити за Мері-Анною. А також тобі треба самій робити щось для себе самої і для мене.
– Я дивуюсь, як вистачає в тебе совісті говорити такі невдячні речі, – схлипувала Дора. – А ти ж знаєш, як нещодавно ти казав, що хотів би покуштувати риби, і я сама пішла на ринок, за багато миль, і сама купила рибу, щоб зробити тобі приємність.
– І це було дуже мило, серденько моє, – сказав я. – Я такий вдячний був, що нічого тобі не сказав, коли ти купила нам цілого осетра, а це забагато для двох. Не сказав, що це коштувало один фунт стерлінгів і шість шилінгів, а ми не можемо мати такі витрати.
– Тобі дуже сподобалася риба, – схлипувала Дора. – І ти сказав, що я – маленька мишка!
– І я повторюю це знову, любонько, – відповів я. – Тисячу разів!
Але я вразив ніжне серденько Дори, і не можна було втішити її. Вона так ридала, що я почувався злочинцем. Я мусив поспішати на роботу і затримався допізна; цілу ніч я був нещасний через докори сумління. Я вважав себе вбивцею, мене переслідувало відчуття страшної провини.
Тільки о другій чи о третій годині вночі повернувся я додому. Бабуся сиділа в нашому будинку, чекаючи на мене.
– Щось трапилося, бабусю? – стривожено спитав я.
– Нічого, Троте, – відповіла вона. – Сідай, сідай. Маленька квіточка була в трохи поганому настрої, і я розважала її. Оце і все.
Я поклав голову на руки. Мені здавалося неможливим, щоб я міг бути таким сумним і стривоженим так швидко після здійснення моїх найяскравіших мрій. Замислившись, я раптом помітив погляд моєї бабусі, який спочивав на мені. В очах її майнула і миттю зникла тривога.
– Кажу вам, бабусю, – мовив я, – я сам цілу ніч мучився, знаючи, що діється з Дорою. Але ж я не мав жодного іншого наміру, крім як лише ніжно поговорити з нею про наші домашні справи.
Бабуся моя схвально кивнула головою.
– Тобі треба бути терплячим, Троте, – сказала вона.
– Звичайна річ. Бог свідок, що я зовсім не хочу ставити якісь нерозсудливі вимоги.
– Знаю, знаю, – сказала моя бабуся. – Але Маленька квіточка – дуже ніжна, і її треба оберігати від суворого вітру.
Хоч я й нічого не казав, але в глибині душі був щиро вдячний моїй добрій бабусі за її ніжність до моєї дружини; і, безперечно, вона знала це. Деякий час я мовчки міркував, сидячи перед вогнем каміна.
– Чи не гадаєте ви, бабусю, – сказав я згодом, – що іноді ви могли б давати деякі поради Дорі, і що це було б дуже добре для нас усіх.
– Троте, – палко відповіла моя бабуся, – ні, не проси в мене такої речі!
Вона сказала це таким серйозним тоном, що я здивовано підвів брови.
– Я оглядаюся назад на своє життя, дитинко, – сказала моя бабуся, – і пригадую деяких людей, що лежать тепер у могилі, і з якими я могла поводитися ніжніше. Якщо я суворо суджу про шлюбні помилки інших людей, то, може, це лише тому, що я маю гіркі підстави суворо судити про свої власні помилки. Але це минулося. Багато років тому я була сварливою, чванливою, химерною жінкою. Такою я й лишилась, і такою я буду завжди. Але ми з тобою зробили трохи добра одне одному, Троте... принаймні, ти зробив мені добро, мій любий; і ніколи незгоди не мусять постати між нами.
– Незгоди між нами? – скрикнув я.
– Дитинко, дитинко, – сказала бабуся, розправляючи свою сукню, – навіть пророк не скаже, як швидко могли б виникнути незгоди між нами, або якою нещасною могла б я зробити Маленьку квітку, якби втручалась у ваші справи. Хай наша лялечка любить мене і буде безжурною, як метелик. Пригадай свій власний дім за часів того другого шлюбу, і ніколи не змушуй ні мене, ні її робити те, на що ти натякнув.
Раптом я зрозумів, що бабуся має рацію, я зрозумів усю глибину її доброзичливості і великодушності до моєї любої дружини.
– Життя ще тільки починається, Троте, – вела вона далі, – а Рим збудували не за день і не за рік. Ти зробив вільний вибір... – на секунду якась хмарка майнула по її обличчю, – і обрав собі дуже гарненьке, любляче і ніжне створіння. Твоїм обов'язком і твоєю радістю буде... ти тільки не думай, що я збираюся тобі читати лекцію… поважати її за ті душевні якості, які в неї є, а не за ті, яких у неї нема. Якщо можеш, ти повинен розвинути в ній ті якості, що їх їй бракує. А якщо не можеш, дитинко, – тут моя бабуся потерла собі ніс, – то мусиш призвичаїтися обходитися без них. Але пам'ятай, мій любий, ваше майбутнє – справа тільки вас двох. Ніхто не може допомогти вам; ви мусите самі торувати собі шлях. Це і є шлюб, Троте; і хай небо благословить вас обох; ви – як двоє дітей, що заблукали в лісі.