Ще один щасливий вечір, такий же неймовірний, як весь цей час. Перед тим, як піти додому, я прокрадаюся до Дориної кімнати. Дори там нема. Очевидно, вони ще не скінчили примірювання. Міс Лавінія зазирає в двері й таємниче каже мені, що незабаром Дора буде тут. А все ж таки, вона дуже забарилася; нарешті я чую якесь шарудіння за дверима, і хтось стукає.
– Увійдіть! – кажу я.
Але ніхто не входить, і стукіт повторюється.
Я підходжу до дверей і зустрічаю пару ясних оченят і рожеве обличчя – то очі й обличчя Дори. Міс Лавінія вбрала її у весільну сукню, капелюшок і все урочисте вбрання, щоб я міг оглянути її. Я притискаю до серця свою маленьку дружину; і міс Лавінія тривожно скрикує, бо я можу зім'яти капелюшок, і Дора заразом сміється і плаче, бо я такий радий, і я все ще не можу повірити.
– Чи подобається тобі це вбрання, Доді? – запитує Дора.
– Подобається! Хіба ж може воно мені не подобатись?
– І ти певний, що дуже любиш мене? – допитується Дора.
Відповідь на це запитання супроводжується такою небезпекою для капелюшка, що міс Лавінія знову тривожно скрикує і просить мене зрозуміти: на Дору можна тільки дивитись, але чіпати її заборонено. Збентежена, стоїть і посміхається мені Дора одну-дві хвилини, а потім раптом скидає капелюшок, прив'язує його стрічками до своєї руки і бігає по всій кімнаті, і стрибає, і пританцьовує, і запитує Джіпа, чи добра буде в мене маленька дружина, і чи простить він, що вона виходить заміж, і чи не хоче він стати на задні лапки? Дора стає навколішки і змушує Джіпа востаннє за її дівоче життя стати задніми лапами на кухарську книжку.
Не вірячи ні в що, простую я додому, до холостяцької квартири, яку найняв поблизу будинку Дориних тітоньок, і рано прокидаюся, щоб виїхати на Гайгетський шлях назустріч моїй бабусі.
Ніколи ще не бачив я мою бабусю в такому вигляді. Вона вбрана в шовк лавандового кольору, прикрашена білим капелюшком, і загалом являє собою чарівне видовище. Дженет причепурила її і тепер прибула подивитися на мене. Пеготті готова йти до церкви і має намір спостерігати церемонію з галереї. Містер Дік, який має вручити мені мою милу перед олтарем, завив свої кучері. Тредльс, якого я зустрів біля застави, являє собою сліпуче поєднання кремового і бузкового кольорів; і він, і містер Дік справляють неймовірний ефект своїми рукавичками.
Без сумніву, я бачу це, бо знаю, як воно відбувається, але я блукаю десь на небі, і начебто не помічаю нічого. І все ще я нічому не вірю. А проте, коли я їду у відкритому екіпажі, все на хвилину здається мені реальним, і я зі співчуттям споглядаю всіх нещасних людей, які, не маючи змоги взяти участь у моєму весіллі, вимітають сміття зі своїх крамниць і йдуть на свою повсякденну роботу.
Бабуся сидить біля мене і міцно тримає мою руку. Коли ми спиняємося поблизу церкви, щоб висадити Пеготті, яка сиділа на передку, бабуся потискає мою руку і цілує мене.
– Благослови тебе боже, Троте! Мій власний син не міг би бути мені дорожчим. Цього ранку я думаю про бідолашне дитя – твою матір.
– І я теж, і думаю також про все, чим я завдячую вам, люба бабусю.
– Тсс, дитинко! – каже моя бабуся і, сповнена ніжних почуттів, подає свою руку Тредльсові, який, в свою чергу, подає руку містерові Діку, і містер Дік бере за руку мене, і я подаю руку Тредльсу, і так, з'єднавшись, проходимо ми у церковні двері.
Церква досить спокійна, без сумніву; але парова машина на повному ходу не могла б мене більше стривожити, ніж спокійна церква. Я хвилююся понад усяку міру.
Далі вже починається справжній сон наяву.
Ввижається мені, як входить Дора у супроводі свого почту; як церковна сторожиха, наче фельдфебель, вишиковує нас перед олтарем; і навіть у цю хвилину дивуюсь я, чому це церковні сторожихи обов'язково бувають найпотворнішими жінками, немовби святі побоюються заразитися веселим настроєм і для профілактики ставлять ці сосуди з оцтом на шляху до неба.
Як виходить священик зі своїм підручним; кілька човнярів та інші люди входять до церкви; позаду мене стоїть старий моряк, насичуючи всю церкву міцним запахом рому; низьким голосом починає службу священик, і всі ми стаємо дуже уважними.
Як міс Лавінія, що приєдналася до подруг нареченої, першою починає плакати і плачем своїм вшановує пам'ять Піджера; міс Клариса витягає флакончик з оцтом; Агнес бере під свою опіку Дору; бабуся моя намагається вдати з себе зразок непохитності, хоч сльози струменять її обличчям; маленька Дора тремтить і на запитання священика відповідає слабким шепотінням.
Як ми вдвох опускаємося на коліна; Дора тремтить дедалі менше, але не випускає руки Агнес зі своїх пальчиків; служба правиться далі; ось вона закінчилась, і ми всі посміхаємось і плачемо, як примхливий весняний місяць квітень; у ризниці моя молода дружина впадає в істерику і плаче за своїм бідолашним татом, своїм любим татом.
Як Дора веселіє знову, і всі ми по черзі починаємо розписуватись у метричній книзі. Я відшукую Пеготті на галереї, приводжу її до ризниці, і вона також прикладає свою руку. Потім Пеготті кидається мені в обійми і розповідає, плачучи, як колись виходила заміж моя мати; і от усе закінчилось, і ми виходимо з ризниці.
Як я самовдоволено й гордо веду під руку свою дружину, пробираючись крізь туманом оповиті юрби народу, повз аналої, лави, купелі, органи і церковні вікна, що все разом узяте пробуджує спогади про дитячі роки в Блендерстоні.
Як усі глядачі милуються з нас, дивуються з нашої юності, і як скрізь лунає шепіт: що це за гарненька маленька дружина! Ось ми всі в кареті, повертаємося додому. Ми веселі й балакучі. Софі розповідає, як вона боялася, що Тредльс, боронь боже, загубить мій дозвіл на шлюб, бо цей папір стирчав у нього з кишені, ваблячи злодіїв. Агнес весело сміється, а Дора закохана в Агнес до такої міри, що не хоче випустити її руки.
Як подають нам прекрасний сніданок, у якому і я беру участь, не маючи і найменшого уявлення, що це за страви і які то вина; я п'ю тільки любов, насолоджуюся тільки весіллям; але всі ці тарілки і пляшки – сон і мрія.
Як я ніби виголошую промову, але яку саме – не знає ніхто, і я теж не знаю. А проте всі почуваються щасливими і задоволеними, всі без винятку, навіть Джіп, якому дали шматок весільного пирога, і який дуже скоро повернув його назад.