– Ви знаєте, Копперфілде, – сказав він мені на вухо (я не повертав до нього голови), – що ви потрапили в трохи ніякове становище, – я відчував, що він говорить правду, і це дратувало мене ще більше. – Вашу витівку складно означити хоробрістю, і ви не можете завадити мені пробачити вас. Я не збираюся розповідати про це ні моїй матері, ні жодній живій душі. Я твердо вирішив пробачити вас. Але мене дивує, що ви наважилися підняти руку на таку смиренну і вбогу людину.
Безперечно, він був бридкий, але я теж стояв тепер не занадто високо в своїх власних очах. Він знав мене краще, ніж я сам. Якби Урія протиставив мені відверту погрозу чи силу, мій вчинок міг втішити мене та бути виправданий; але він чинив значно хитріше, запаливши піді мною повільний вогонь, на якому я промучився півночі.
Вранці, коли я вийшов на вулицю, церковний дзвін скликав на молитву, і Урія Гіп гуляв зі своєю матір'ю навколо церковної огорожі. Він, наче нічого не трапилося, привітав мене з добрим ранком, і мені лишилося тільки відповісти на його привітання. Мій удар був такий міцний, що Урія відчував, мабуть, зубний біль. Обличчя його було перев'язане чорною хустиною, а над нею стирчав капелюх. Така оздоба не могла прикрасити його огидного обличчя. Згодом я довідався, що Урія Гіп у понеділок вранці їздив у Лондон до дантиста, який вирвав йому зуб. Сподіваюсь, найбільший.
Решту днів, доки гостювали містер Вікфілд з Агнес, доктор посилався на нездоров'я і здебільшого лишався в своїй кімнаті. Тільки через тиждень після від'їзду гостей ми знову взялися за нашу повсякденну роботу. Перед цим доктор власноруч дав мені незапечатаний лист на моє ім'я. У коротких висловах він просив мене ніколи не повертатися до розмов, що їх ми мали того вечора. Я розкрив цю таємницю тільки моїй бабусі і нікому більше. З Агнес, зрозуміла річ, не слід було говорити про це, і вона навіть не підозрювала, що відбулося тоді між нами.
Не підозрювала цього і місіс Стронг. Минуло кілька тижнів, перш ніж можна було помітити якісь зміни в її обличчі. Зміни ці насувалися поволі, як хмара в спокійну годину. Спочатку місіс Стронг трохи дивувалася ніжному співчуттю, з яким розмовляв з нею доктор, а потім здивувалася ще більше, коли доктор висловив бажання, щоб його теща постійно жила з ними для пожвавлення, як він казав, одноманітного і нудного життя його дружини. Часто, коли ми сиділи, працюючи, місіс Стронг стежила за своїм чоловіком, і на обличчі її був той самий незабутній для мене вираз. Не раз після цього очі її сповнювалися сльозами, і вона швидко виходила з кімнати. Помалу тінь нещастя затьмарила блискучу красу цієї леді та день у день темнішала. Місіс Марклгем, що жила тепер у котеджі, торохтіла без угаву, не помічаючи нічого.
Коли вже така зміна відбулася в Енні, яка ще так нещодавно сонцем сяяла в докторському будинку, то сам доктор дуже постарів і став похмурішим; але його природжена лагідність, ласкаві манери і піклування про дружину ще збільшилися, якщо взагалі могли збільшитися. Якось уранці, в день народження місіс Стронг, коли вона за своїм звичаєм сиділа на вікні під час нашої роботи (це була її постійна звичка, тільки тепер сиділа вона якось несміливо), доктор, підійшовши до неї, взяв її голову обома руками, поцілував її особливо ніжно і поспішно вийшов з кабінету, неспроможний більше приховувати своїх схвильованих почуттів. Місіс Стронг залишилася нерухомою, наче статуя, на тому самому місці. Потім схилила голову, заломила руки і заридала так журно, що й сказати не можу.
Іноді мені здавалося, що місіс Стронг, лишаючись зі мною віч-на-віч, хотіла навіть почати розмову, та ніколи жодне слово не вирвалося з її вуст. Тим часом доктор завжди вигадував нові плани, щоб розважити свою дружину, і постійно пропонував їй їздити разом з матір'ю на бали, гулянки й пікніки. Місіс Марклгем купалася в цих веселощах, охоче підтримувала докторові плани і сама винаходила нові розваги. Покірна своїй долі, понура й засмучена, Енні їздила, куди її возили, не звертаючи ні на що ні найменшої уваги.
Я не знав, що й думати. Не знала і моя бабуся; безперестанку марширувала вона по всіх кімнатах назад і вперед, пройшовши таким чином принаймні сто миль. Найдивніше було те, що єдине дієве полегшення, яке могло мати місце в нашій таємничій домашній журбі, надавав нам містер Дік.
Які були його думки про цей стан, в чому, власне, полягали його спостереження за докторовою сім'єю – я пояснити не можу, як не пояснив би, мабуть, і сам містер Дік. Але я вже згадував у цій розповіді, що повага містера Діка до доктора Стронга була безмежна, а відомо, що всяка щира прихильність, навіть любов нижчих тварин до людини, відрізняється якоюсь особливою чуйністю, що перевершує міркування вищого розуму. Цією властивістю міг пишатись, очевидно, і містер Дік.
Я писав уже, що ще в Кентербері містер Дік дістав невід'ємний привілей гуляти докторовим садом, супроводжуючи самого доктора Стронга. Тепер, у Гайгеті, він з гордістю за першої змоги відновив користування цим привілеєм і присвячував академічним прогулянкам увесь вільний час, якого в нього було вдосталь. Він почувався найщасливішою істотою в світі, коли доктор читав йому свій геніальний твір – словник, і не мав меж його душевний відчай, коли доктор, поклавши рукопис у кишеню, починав мовчки ходити своїм садом. Коли ми з доктором працювали в кабінеті, містер Дік гуляв з місіс Стронг, допомагав їй поливати квіти і полоти грядки. Наважуся сказати, що містер Дік за цілу годину навряд чи вимовляв і дюжину слів, але його цілковита зацікавленість і мудре обличчя знаходили відгук в серцях доктора Стронга і його дружини; доктор і Енні обидва розуміли, що кожний із них любить його, й що він любить їх усім серцем. Отже, містер Дік досяг того, чого ніхто інший не міг би домогтися на його місці – він став з'єднувальною ланкою між доктором Стронгом і його дружиною.
Бачу я спокійне, мудре обличчя містера Діка, коли він походжає з доктором туди й сюди, захоплюючись незрозумілими йому словами зі словника. Бачу, як він тягне величезну лійку слідом за Енні, як стає на коліна і терпляче працює з крихітним листям у величезних рукавичках. Жоден філософ не міг би з такою майстерністю висловити своє несміливе бажання бути їй другом, як це робив містер Дік. Усі його вчинки і кожен рух проймала уважність і запопадливість, і я бачу, якими чистими і прозорими струмками ллються з його садової лійки різноманітні почуття люблячого серця: симпатія, довірливість, надія і любов. Містер Дік, спокійний і розважливий, завжди тепер лишається вірним собі, і вже не турбується більше про нещасливу долю Карла Першого. Невтомний у своїх послугах, він усвідомлює й розуміє, що в докторовій сім'ї трапився якийсь розлад, і він чимдуж клопочеться, щоб усе знову приведено було до ладу. Мені соромно пригадувати, що я в той час вважав містера Діка трохи божевільним, а себе – цілком розсудливим.