Все йшло спокійно, але одна річ дуже турбувала мене. Справа в тому, що всі начебто змовилися вважати Дору якоюсь милою іграшкою. Моя бабуся, з якою Дора швидко заприятелювала, завжди називала її Маленькою квіточкою; і радістю життя міс Лавінії було пестити її, розчісувати їй кучері, чепурити її та взагалі поводитися з нею, наче з милою дитинкою. Певна річ, міс Клариса робила те саме, що й її сестра. Як не дивно це мені здавалось, але всі вони поводилися з Дорою приблизно так, як Дора поводилася з Джіпом.
Я вирішив поговорити про це з Дорою; і одного дня, коли ми гуляли в околицях Путні (по якомусь часі міс Лавінія дозволила нам гуляти вдвох), я висловив їй своє бажання, щоб вона змусила їх поводитися з нею інакше.
– Бо ж ти знаєш, серденько моє, – доводив я, – ти вже не дитина.
– Починається! – сказала Дора. – Тепер ти будеш сердитися.
– Сердитися, моя люба?
– Я певна, що вони дуже добрі до мене, – сказала Дора, – і я дуже щаслива.
– Чудово! Але, життя моє, – сказав я, – ти можеш бути дуже щасливою і тоді, коли з тобою поводитимуться розумно.
Дора докірливо глянула на мене (які в неї дивні були оченята!), а потім почала схлипувати, кажучи, що коли я не люблю її, то чому це я так домагався заручин з нею! І чому це я тепер не піду геть, якщо не можу терпіти її!
Що міг я зробити, як не осушити поцілунками її сльози і розповісти, як ніжно її люблю.
– Бачиш, яка я чутлива! – сказала Дора. – Не треба бути жорстоким зі мною, Доді!
– Жорстоким, дорогоцінна моя любове? Хіба ж я хотів би або міг би бути жорстоким з тобою, хоч би мені за це обіцяли всі скарби світу?
– Тоді не звинувачуй мене, – мовила Дора, складаючи свої губки брунькою, – і я буду доброю!
Згодом я зовсім розчулився: вона сама, з власної ініціативи, попросила мене дати їй ту кухарську книжку, про яку я колись говорив, і показати їй, як вести рахунки, бо колись я обіцяв їй це. У наступний свій візит я приніс із собою том (спочатку я віддав його гарненько оправити, щоб він був не такий сухий і мав привабливіший вигляд) і, коли ми гуляли по луках, показав їй стару книжку господарських записів моєї бабусі, подарував їй кілька розрахункових табличок, рейсфедер і гарненьку коробочку з олівцями, щоб вона практикувалась у домашньому господарстві.
Але від кухарської книжки у Дори заболіла голова, а від цифр вона розплакалася. Вони не хочуть складатися, казала вона. Тому вона стерла всі цифри і прикрасила всі таблички малюнками букетиків і портретами з мене та Джіпа.
Тоді я спробував напівжартівливо навчати її домашнього господарства під час наших прогулянок суботніми вечорами. Іноді, наприклад, коли ми проходили повз м'ясника, я казав:
– Уяви собі, лялечко моя, що ми вже одружились, і ти б хотіла купити баранячу лопатку на обід. Чи знала б ти, як купити?
Тоді обличчя моєї гарненької Дори ставало сумним, і вона знову дула свої губки брунькою, немов вважала за значно краще затулити мої вуста поцілунком.
– Чи знала б ти, як треба купувати м'ясо, серденько? – наполягав я іноді, коли знаходив у собі сили лишатися непохитним.
Тоді Дора трохи замислювалась, а потім з тріумфом відповідала.
– Авжеж, м'ясник сам знає, як її продати, а мені навіщо треба знати? Ах ти, дурненький хлопчику!
Тож коли я одного разу спитав Дору, зазираючи до книжки, що б вона зробила, коли б ми вже одружились, а я сказав їй, що хочу скуштувати якоїсь доброї ірландської страви, приміром, битого м'яса під соусом, вона відповіла, що наказала б куховарці приготувати саме цю страву. Розв'язавши питання таким чином, вона обійняла мою шию своїми рученятами і засміялася так чарівно, що я весь розтанув у блаженстві.
Отже, кухарська книжка була приречена здебільшого на те, щоб лежати в кутку, а Джіп мав стояти на ній на задніх лапках. А втім, Дора була така задоволена, коли тренувала Джіпа ставати на цей п'єдестал з рейсфедером у зубах, що я ладен був з тією ж метою купити їй ще один примірник кухарської книги.
І ми знову поверталися до гітари, до малювання квітів, до пісень про те, що ніколи не кинемо танцювати, тра-ля-ля, тра-ля-ля, і на цілий тиждень знову ставали щасливими. Іноді в мене з'являлося бажання натякнути міс Лавінії, що вона занадто вже пестить володарку мого серця; але іноді, на своє власне здивування, я сам вдавався до цього гріха та починав поводитися з нею, як з іграшкою – це, щоправда, траплялося не дуже часто.
IV. Лихо
Я відчуваю, що не моя справа згадувати, – хоч би цей рукопис і був призначений лише для моїх очей, – як завзято працював я над тією жахливою стенографією, які швидкі успіхи мала моя праця, підсилена почуттям глибокої відповідальності перед Дорою та її тітками. Я додам лише дещо до того, що вже писав про свою наполегливість у той період мого життя, про терплячість і безнастанну енергію, які в той час почали визрівати в мені і які, наскільки можу судити про себе, складають єдину міцну сторону в моєму характері, якщо в мене є хоч одна; додам лише, що в цій енергії і наполегливості знайшов я джерело мого успіху. Мені дуже щастило в життєвих справах; багато людей працювали ще впертіше за мене, але їхні успіхи й наполовину не могли дорівнятися до моїх; та я ніколи не міг би досягти того, чого досяг, якби не призвичаївся до пунктуальності, порядку та дбайливості, якби не вирішив зосереджувати всі свої думки лише на одному предметі водночас, зовсім не думаючи про інші складні справи, які чекали на мене після цієї праці. Бог свідок, я пишу це не для самовихваляння. Людина, яка переглядає своє життя, як я переглядаю своє, переходячи тут від однієї сторінки до іншої, чинила б дуже несумлінно, якби стала запевняти, що вона не закопала в землю жодного таланту, не змарнувала жодної нагоди на шляху до загального і свого власного добробуту, і що в серці її ніколи не відбувалася боротьба між знадливими почуттями, які здатні звернути нас з правильного шляху. Я визнав одверто, що зловживав у своєму житті багатьма природними дарами, але смію заявити на користь собі, що, беручись до якоїсь роботи, я намагався виконати її добре, і чому б не була присвячена моя праця, я віддавався їй цілком, всіма силами своєї душі. Як у великих, так і в малих справах я завжди лишався вірним самому собі. Ніколи не вважав, щоб якогось природного чи набутого таланту було досить без посиленої і постійної енергії, необхідної для досягнення будь-якої мети; і жорстоко помиляється той, хто думає, що можна зробити щось без важкої і наполегливої праці. Нема на цьому світі таких прикладів! Щасливий талант і щасливий випадок можуть правити за дві опори драбини, що по ній вибираються нагору деякі люди; але щаблі цієї драбини повинні бути зроблені з міцного матеріалу, здатного протистояти руйнівній силі спротиву. Де ж знайдеться такий матеріал для людини без характеру і міцної волі? Ніколи не працювати абияк над тим, чому можна віддатися всією душею, і ніколи не принижувати гідності своєї праці, яка б вона не була, – тепер я бачу, що це було моє золоте правило.