— Я беру туди з собою бутерброди,— почав розповідати Боб,— з шинкою і маринованими огірками, апельсиновий напій і гуляю собі, скільки мені хочеться. Десь ополудні приходжу до озера, потім рушаю назад і повертаюся додому близько третьої години. Чудовий виходить день, і було б просто здорово, якби ви пішли зі мною! Ви збираєте метеликів? У мене вже велика колекція. Ми й для вас почали б збирати.
— Дякую, Бобе, але не зараз. Може, якось іншим разом.
Він подивився на неї і спитав:
— Мені не слід було просити вас про це, так?
— Ти можеш просити про все, що завгодно,— відповіла вона.
Через кілька днів вона знайшла в себе стару книжку "Великі надії" Діккенса, яка більше не була їй потрібна, і подарувала Бобові. Він страшенно зрадів і, поки не прочитав її від початку до кінця, не лягав спати, а вранці вони вже обговорювали її. Тепер він щодня зустрічав міс Тейлор, коли вона виходила з дому. Вона не раз хотіла сказати йому, щоб не приходив зустрічати її, і не раз починала: "Бобе..." — але не могла закінчити. По дорозі до школи вони розмовляли про Діккенса, Кіллінга, По та інших письменників. А вранці у п'ятницю вона побачила на своєму столі метелика. Вона ледь не змела його, але помітила, що метелик неживий, отже, хтось поклав його на стіл, поки вона виходила з класу. Міс Тейлор глянула на Боба поверх голів, але той дивився у книжку — не читав, а просто дивився.
Десь тоді вона відчула, що не може викликати Боба до дошки. Водила олівцем біля його прізвища, проте викликала когось іншого за списком. І не могла дивитись на нього, коли вони йшли до школи чи повертались додому. Але після уроків, коли він, витираючи дошку, високо піднімав руку, вона не раз зупиняла на ньому погляд, перш ніж уткнутись у свої папери.
А коли суботнього ранку Боб, у підкачаному до колін комбінезоні, стояв навзгинці посеред річки і ловив під камінням раків, йому раптом захотілось глянути на берег. Там стояла міс Енн Тейлор.
— Ось і я,— засміялась вона.
— А ви знаєте, я й не здивувався,— відказав він.
— Покажи мені раків і метеликів,— попросила вона.
Вони спустились до озера і посідали на піску. Боб сів трохи позад неї. Віяв теплий вітрець, куйовдячи їй волосся і тріпочучи брижами блузки, і вони їли бутерброди з шинкою та маринованими огірками, урочисто запиваючи їх апельсиновим соком.
— Ох і здорово! — вигукнув Боб.— Це найкращий день у моєму житті.
— Ніколи не подумала б, що коли-небудь виберусь на такий-от пікнік,— сказала вона.
— З якимсь там хлопчиськом,— докинув він.
— Але мені тут добре,— призналася вона.
— Радий це чути.
Більш вони майже не розмовляли того дня.
— Як усе несправедливо,— сказав він згодом.— І я не можу зрозуміти, чому це так. Ми просто гуляємо собі, ловимо метеликів і раків, їмо бутерброди Але батько й мати піднімуть мене на сміх, якщо дізнаються про це, та й хлопці сміятимуться. І, думаю, вчителі сміятимуться з вас теж, правда?
— Боюся, що так.
— Тоді, я гадаю, нам краще не лови ти метеликів разом.
— Я й досі не збагну, як це я взагалі прийшла сюди,— зауважила вона.
На цьому день і скінчився.
Кілька метеликів, томик Діккенса, десяток раків, чотири бутерброди, дві пляшки апельсинового соку — ось і все, що було при зустрічі Енн Тейлор із Бобом Сполдінгом. Проте наступного понеділка Боб не побачив, коли міс Тейлор вийшла з дому, хоч і довго прождав її. А згодом виявив, що вона вийшла раніше і була вже в школі. Того ж таки дня, пославшись на головний біль, вона пішла рано, і її останній урок про водив інший учитель. Боб довго ходив туди-сюди біля її будинку, але міс Тейлор ніде не було видно, а подзвонити і спитати її він не наважився.
А після уроків у вівторок, вони знову залишились наодинці в тихому класі; він з радістю витирав дошку, ніби хотів ту хвилину розтягти назавжди, а вона схилилася над своїми паперами, мовби теж могла просидіти вічність у цій кімнаті, у цій тиші й блаженстві. Аж ось на будинку суду, що стояв за квартал від школи, пробив годинник. І від того мідного бою не можна було не здригнутись і не відчути, як із кісток у кров сиплеться попіл часу і ти відразу стаєш дорослішим. Це бамкання владно нагадує про невблаганний плин часу, і коли міс Тейлор почула, як годинник пробив п'яту, вона підвела очі й відклала ручку.
— Бобе...— мовила вона.
Він злякано повернув голову. За цілу годину приємного спокою ніхто з них не промовив ні слова.
— Підійди сюди, будь ласка,— попросила вона.
Хлопець повільно відклав губку.
— Гаразд,— погодився він.
— Сідай, будь ласка.
Вона якусь мить уважно дивилась на нього, але Боб відвів погляд.
— Бобе, ти не здогадуєшся, про що я хочу з тобою поговорити?
— Здогадуюсь.
— Може, було б краще, якби ти почав перший?
— Ви хочете поговорити про нас із вами,— після тривалої мовчанки озвався він.
— Скільки тобі років. Бобе?
— Скоро чотирнадцять.
— Отже, тобі тринадцять.
— Еге,— здригнувся він.
— А ти знаєш, скільки мені?
— Еге. Я чув. Двадцять чотири.
— Атож. Двадцять чотири.
— Але й мені буде майже двадцять чотири через десять років,— сказав він.
— Так. Але тепер тобі, на жаль, не стільки.
— Авжеж. Хоч іноді здається, що мені двадцять чотири.
— Правильно, і часом ти виглядаєш на цей вік.
— Справді?
— Сиди спокійно і не підскакуй на місці, нам іще багато чого треба обміркувати. Нам обов'язково слід зрозуміти, що ж відбувається, ти згоден?
— Думаю, що так.
— По-перше, припустімо, що ми найкращі і найщиріші друзі на світі. Припустімо, у мене ніколи не було такого учня, як ти, і до жодного хлопця я не відчувала такої симпатії, як до тебе.
Боб спалахнув.
— Ну, а ти — дозволь мені сказати за тебе — побачив у мені найкращу з учительок, що їх досі знав.
— О, більше, ніж це,— сказав він.
— Можливо, й більше, ніж це, але ми повинні глянути правді у вічі. Ми не можемо не зважати на це місто і його людей, на життя в цілому. Багато днів я думаю про нас із тобою, Бобе. Не думай, ніби я чогось не врахувала, про щось забула або не розбираюсь у своїх почуттях. Але через деякі обставини наша дружба стала б досить дивною, хоч ти й не такий, як твої ровесники. Я знаю себе, Бобе, я цілком нормальна людина, як розумово, так і фізично, і знаю, що моя симпатія до тебе цілком виправдана, адже ти хлопець розумний і щирий. Але про деякі речі, Бобе, думають тільки тоді, коли людина досягне певного віку. Не знаю, чи зрозуміло я говорю...