Ця історія почалася в роки війки, коли Григорій Федорович вперше відчув перевагу життя комерсанта над життям хлібороба. Марко Пилипович, що тоді сидів на повіті в ролі агента інтендантства по закупці сала гороху й квасолі, запропонував йому набрати партію сала з тим, що різницю між покупкою і прийомною ціною буде поділено в такий спосіб: сорок відсотків одержить Григорій Федорович, сорок Марко Пилипович і двадцять підуть на змазку, де це буде потрібно.
Григорій Федорович одержав гроші ніби вже за здану партію й посунув у Яромлівку 2.
Коні в нього були добрі, віз наново перетягнутий; їхав він швидко; не то що коней не можна було здержати — самому хотілось швидше приїхати.
Вся думка була зосереджена на сорока відсотках, і вони підганяли краще від ліпшого батога.
— Ви купуєте сало?
— На фронт,— відповів Григорій Федорович. Баба Явдоха схлипнула: у неї син на фронті.
— Нічого, бабусю, не журіться: він там буде їсти кашу із салом.
М'ясо бабуся Явдоха посолила, а сало забрав Григорій Федорович.
— По четвертаку?— каже бабуся Явдоха.
— Не можна. Я Даю по дцять;-ви розумієте самі: сало несолоне — пуд солі сорок ; .пінок — це гроші, та на пуд стече п'ять фунтів.,.
— Би купуєте сало?
— На миловарний завод і на фронт — по якості.
— Ви дасте по піятаку?
— Миловарня мені рахує шість копійок; труд і коні варті копійки.
— Мій тільки вранці здох, і я гадаю, що можна дати й десять.
— Шукайте, може, хтось дасть і дванадцять.
Ввечері Григорій Федорович підрахував денні операції: була б охота і розум, д дурні знайдуться. Подивімось, що дасть нам завтрашній день?
Коли сотня дає с;орок, то дві сотні — два рази по сорок. Але, одержавши сорок на сотню, чому не можна одержати сто на сто?
Григорій Федорович стиснув у долоні голову і завмер. Людину створено на всі сто відсотків, а Марко Пилипович дає тільки сорок. На шістдесят відсотків треба підрости, тоді Григорій Федорович стане зовсім цілою людиною.
З того дня Григорій Федорович ухвалив рости на всі сто відсотків. В цьому дуже допомогла йому Олена Задоріжна. Вона продала Григорію Федоровичу все сало з дохлих кабанів і разом з тим і своє серце з хутором. Григорій Федорович ласкаво прийняв те, друге й третє з умовою, що через рік у них, крім сина, прибавиться ще десятин десять—п'ятнадцять землі і всього іншого, що потрібно людині.
— Ну, що ж будемо робити? — сказала Олена.— Працювати?
— Ні, трошки не так: будемо робити гроші,— виправив молодий господар.
Вранці, не снідавши ще, він пішов оглядати свою нову маєтність. Дурна куркулька! Око його зачепилося за п'ять стогів позаторішнього сіна. Це, щоправда, труха — вухо його вловило пискотляву ^незліченної мишачої армії — але треба з неї зробити гроші.
Пилипович дав атестацію, і Григорій Федорович вивантажив у вагони тисячу пудів "свіжого" сіна. Пилипович одержав сорок п'ять відсотків, а Григорій Федорович виріс за тиждень тепер вже на п'ятдесят п'ять відсотків.
Це був його другий крок: трухле сіно нічим не гірше від здохлих кабанів — треба тільки вміти тримати кермо свого щастя. Б гавані було тихо, а у відкритому морі було багато дурнів, що ладні були прикласти всіх зусиль до розвинення операційних здібностей Григорія Федоровича.
— Це небезпечна річ, Григорію,— казала Олена, дивлячись на діло рук свого нойого мужа.
— Тим краще. Де: небезпека, там завжди можна показати своє уміння орієнтуватись і... не ловить гав.
З грошей за сіно Григорій Федорович купив ще сім пар волів і весь потрібний до них реманент.
Кінець лютого 1917 року не віщував нічого доброго.
Григорій Федорович любив дивитись вперед, в корінь подій: що буде далі? Тд сам не міг розв'язати цього питання: йому бракувало знання революційних справ.
Полонений чех Ванек розумівся на цьому не більше, але для нього ясно було одно: золото протягом цілої людської історії ніколи ще не втрачало ціни, треба тільки ховати його в надійне місце.
— Почекаємо з цим,— сказав Григорій Федорович.
— Можна й почекати...
— Ну що, Ванеку, пишуть у газетах?
— Нічого хорошого: революція.
Григорій Федорович засумував: він не на шутку боявся революції.
— Ванеку,— сказав він якось,— де б знайти науку про революцію?
У Ванека почервоніли щоки: цього в Чехії він не вивчав.
— А все-таки? Чех задумався.
Тоді Григорій Федорович сказав:
— Думать нічого, а міркувати треба так: де двоє б'ються, невже третьому не буде що робити? — І сам відповів собі: — Буде, треба тільки придивитись, на яку стати.
Чех зрозумів: чия зверху?
— От-от! А поки що до діла.
Пан Коваленко бадьорився: вся надія на Установчі збори 3.
— Дурниці,— відповів Григорій Федорович.— Беріть гроші і — за кордон!
— П'ятдесят тисяч — то мало.
— А що будете робити, коли мужик у вас її задаром візьме?
Олег Всеволодович зблід і сів на стільця.
— Вони на це не мають права!
— Отож. Я вам даю добру ціну. А іам як собі знаєте. Григорій Федорович підвівся.
— Чекайте.
Ванек обстоював свою думку: за землю з Чабаненка належить взяти п'ять тисяч дзвінкою монетою.
— Він скупий, хіба ж такий? Не дасть.
— Віддасть. Все своє золото. П'ять відсотків за роботу.
— Благословляю.
В Чабаненка аж руки свербіли. Який клин, яка земля? Але що буде, коли "товариші" заберуть?
— Землю будуть брати у поміщиків. І в кого її понад норму: а чесний куркуль, що має клину п'ятдесят десятин, пройде спокійно через усю революцію. Григорій Федорович теж лишає собі п'ятдесят, а все зайве продає, щоб не відібрали.
Чабаненко кинув:
— Знаю я Григорія Федоровича. За три роки стяг двісті десятин, тепер добавив Коваленкової. Йому треба спішити спродувати!
Ванек знизав плечима:
— Всяка розумна людина на його місці зробила б так само.
— От тому я й даю йому стільки, скільки вважаю можливим для себе. І не золотом, а кредитками.
Ванек сердито підвівся.
— Давайте стільки, скільки здоровий розум каже, а не острах перед революцією.
— Беріть кредитками... Подумайте, що буде, коли в справу вмішається мужицька голобля.
— Не лякайте. Він і глечики з золотом перетрусить.
Ванек подавсь до Китайгори. Китайгора задумався:
— Я б узяв двадцять п'ять десятин, але ні одного куркуля не знайдеться, що витяг би з кишені дві тисячі п'ятсот золотом. Таких грошей не існує.