— Ви певні, що вам неодмінно хочеться до Драмкліф Черч'ярд? — перепитав мене тихо шофер.
— Цілком певен — відповів я.
На пагорбах лежала жухла папороть, немов мокре шпакувате волосся колись рудокосої жінки, дві похмурі скелі охороняли вхід до невеличкої бухти.
— Бенбалбен і Нокнері,— промовив шофер, ніби знайомив мене з двома далекими, байдужими йому родичами.
— Онде,— додав він і показав уперед, де з туману виринула церковна дзвіниця; над нею кружляло гайвороння, хмари гайвороння, схожі здалеку на чорні сніжинки.— Ви, певно, шукаєте поле давньої битви?
— Ні,— відповів я,— про битву мені нічого не відомо.
— П'ятсот шістдесят першого року,— почав шофер лагідним тоном екскурсовода,— тут відбулася єдина в світі битва за авторське право.
Я поглянув на нього, недовірливо хитаючи головою.
— Це правда,— запевнив він.— Прихильники святого Ко-лумба переписали псалтир, що належав святому Фініану, і почалася битва між прихильниками святого Фініана й святого Колумба. Полягло три тисячі, але король поклав край суперечці, сказавши: "Так само, як кожна корова повинна мати теля, так і кожна книжка повинна мати копію". Отже, ви не хочете побачити поле битви?
— Ні,— відповів я,— я шукаю могилу.
— Авжеж,— промовив він,— могилу їтса, а потім ви схочете поїхати до Іннішфрі.
— Ще не знаю. Зачекайте, будь ласка.
Гайвороння злітало зі старих надгробків, каркало, літаючи навколо старої церковної дзвіниці. їтсова могила була мокра, камінь — холодний, і напис, що його їтс звелів вибити на своїй могилі, теж холодний, як і ті крижані голочки, що діткнули мене зі Свіфтової могили: "Вершнику, кинь холодний погляд на життя й на смерть — та й рушай далі".
Я поглянув угору — чи не зачаровано лебедів у гайвороння? Але воно зневажливо каркало на мене, кружляючи понад дзвіницею. Розплескане, розчавлене дощами лежало навкруги на пагорбах іржаво-червоне листя папороті. Мені стало холодно.
— їдьмо,— сказав я шоферові.
— Отже, таки до Іннішфрі?
— Ні,— відповів я,— назад, до вокзалу.
Скелі в тумані, самотня церква, оточена чорним гайворонням, і чотири тисячі кілометрів води по той бік від могили їтса. І жодного лебедя.
17
ПРИПОВІДКИ
Якщо в Німеччині з кимось щось сталося,— чи він запізнився на поїзд, чи зламав ногу, чи збанкрутував,— тоді кажуть: "Гірше не буває". Все, що сталося тільки-що, завжди найгірше. У ірландців майже навпаки — якщо тут хтось зламає ногу, запізниться на поїзд, збанкрутує, то він каже: "И could be worse"—"Могло б бути й гірше". Замість ноги можна було б зламати карк, замість поїзда можна було проґавити царство небесне, а замість банкрутства можна було втратити свій душевний спокій, а банкрутство як таке не може бути для цього причиною. Те, що вже сталося, не буває найгіршим, найгірше ще може статися. Якщо в когось і померла улюблена, глибоко шанована бабуся, але ж міг померти ще й улюблений, глибокошанований дідусь; згорів двір, а курей врятовано — а могли ж і кури згоріти, та й навіть як і вони згоріли, це ще не найгірше — можна ж було й самому загинути, а цього ж не сталося. Та навіть якщо і вмираєш, то позбавляєшся одразу ж від усіх клопотів, а грішникові, що розкаявся, відкрите царство небесне — кінцева мета тривалої земної мандрівки після поламаних ніг, пропущених поїздів та пережитих різного гатунку банкрутств. Нам, на мою думку, коли щось сталося, зраджують гумор і фантазія, в Ірландії вони в таких випадках саме набирають сили. Для того, хто зламав ногу, корчиться від болю або шкутильгає з гіпсом на нозі, думка, що могло бути й гірше,— не просто втіха, а й заняття, що пробуджує в ньому ще й певне поетичне обдаровання, не позбавлене дещиці садизму: досить змалювати муки людини, що зламала собі карк або показати, який вигляд має вивихнуте передпліччя чи розтрощений череп, і потерпілий з поламаною ногою вже втішно шкутильгає собі геть, називаючи себе щасливчиком через таку незначну халепу.
Отже, доля дає необмежений кредит, а проценти в таких випадках виплачуються охоче й безвідмовно. Якщо діти лежать з коклюшем, потребуючи уважного догляду, то можеш назвати себе щасливим, бо ж сам тримаєшся на ногах і можеш докласти до них рук. Фантазія в таких випадках не має меж. "It could be worse > ще й тому одна з найпоширеніших приповідок, що погане трапляється так часто, що порівняно з ним тільки найгірше може бути втіхою.
Близнюком приповідки "Могло б бути й гірше" є ще одна, що вживається так само часто: "І shouldn't worry"—"Нема чого журитися". І це в народу, в якого досить причин, щоб жодної хвилини ні вдень ні вночі не позбуватися клопотів. Сто років тому стався через неврожаї протягом кількох літ великий голод — ця величезна національна катастрофа, що не лише викосила людей, а й у вигляді шоку успадковувалась із покоління в покоління. Сто років тому в Ірландії налічувалось близько семи мільйонів населення. Так мало населення могло бути тоді хіба що в Польщі, але тепер Польща має понад двадцять мільйонів жителів, а Ірландія — ледь чотири; до Польщі — бог свідок! — і справді не були ласкаві її великі сусіди, але цей величезний спад з семи мільйонів до чотирьох у народу, що має щороку новонароджених більше, ніж небіжчиків, означає безперервні потоки емігрантів.
Батько й мати, дивлячись, як підростають їхні шестеро дітей (часто буває восьмеро або десятеро), мали б досить причин, щоб журитися вдень і вночі, й вони, безперечно, так і роблять, проте водночас повторюють, віддано усміхаючись, приповідку: "Нема чого журитися". Вони ще не знають, та й ніколи достеменно не знатимуть, скільки їхніх дітей населятимуть квартали бідноти в Ліверпулі, в Лондоні, в Нью-Йорку або в Сіднеї, а скільком усміхнеться доля. Принаймні колись настане година прощання для двох з шести, для трьох з восьми — Шейла або Шон з картонною валізою в руках вирушать до автобусної зупинки, автобус відвезе їх до поїзда, поїзд — до пароплава: потоки сліз на автобусних зупинках, вокзалах, на причалах у Дубліні та в Корку дощовими, безутішними осінніми днями. Діти їдуть болотами повз покинуті будинки, і ніхто з тих, що зі слізьми на очах залишаються, не знає напевне, чи зустрінеться ще коли із Шейлою або Шоном — шлях від Сіднея до Дубліна далекий, не менший і від Нью-Йорка, та дехто не повертається навіть і з Лондона: чи він матиме сім'ю, дітей, чи посилатиме гроші додому — ніхто того не знає.