А чи вживалося якихось заходів, щоб усьому цьому покласти край? Так. Принаймні, на папері. Шумувала щоденна злива директивних загадувань, які часто одне заперечували, створювали ще більший розгардіяш і свідчили про нерозсудливість або розгубленість самої влади. Щоденний невідступний адміністративний натиск, яким справу лише заганялося в тупець замість вдумливо її зважити, прозирнути в корінь, знайти вихід менш болісний, еластичний та ефективний.
А чи можна було взагалі не припустити всіх цих тяжких подій? Ну звичайно. Навіть запроваджуючи колективізацію, можна було уникнути цієї руїни, цих масових жертв і величезних матеріальних втрат. Слід було тільки загодя добре урахувати обставини, пильно передбачити всю складність і трудність. Не динамітом оперувати, вулканізуючи всю Україну, а дисциплінованим чином, найсуворішою плановістю. Не хапатись безоглядно й нещадно, а братись помірковано й дбайливо.
То невже ж там, у Кремлі — такі головотеси й бездари, що не спромоглись на попередню продуманість і належне підготування? Звичайно, ні. В такому разі, очевидно, чогось вони не додумали, частково помилились? Припустимо, що так, але частково. В такому разі, може, на місцях директиви центру перекручуються? Припустімо й це, але знову ж — частково. Поза тим і другим все одно лишається основне спрямування, генеральна лінія. І ця генеральна лінія, хоч-не-хоч, викликає серйозні сумніви. Просто віри не йметься, а проте виглядає все так, ніби чомусь спеціально треба збурити населення, конче зрушити його з місця, відірвати від свого пня, геть розколошкати, розкидати, знесилити, знівечити.
Охопивши голову руками, Хвильовий напружено слухав. Іноді коротким легким покивом стверджував почуте, так наче сам про це колись уже говорив. Але дещо особливо привертало його увагу, він зацікавлено перепитував і заходив глибше у розмову. Басок його спочатку звучав помірно, речення наростали з підкресленою чіткістю, а думка тим часом розкрилювалася ширше, злітала сміливіше, сягала захватної височини. Він зривався на ноги, починав прискорено ходити, уже розмашисто жестикулював, уже чорна чуприна за кожним порухом здригалась, очі займались полум’ям пристрасті, нагнічені слова поспішали, деколи заскакуючи одне за одне, але не порушуючи ясної послідовності думки. І він, такий звично скромний та зовні непоказний, в ці хвилини одразу виростав, велично підносився понад гурт. Ні, це не була магія добірної красномовності — зовсім ні. Щось більше, істотніше було — могутність духу, що ширяв незаймано, глибинна органічна сила, що владно привертала до себе, брала в полон, проймала збудним трепетом, який назавжди лишав по собі слід. Це була виключна загадкова його властивість, його таємниця. Хвильовий натхненно хвилювався і хвилював інших.
— Товариші! — раптово затримував він крок, наче готовий був зробити стрибок із цих чотирьох тісних для нього стін. — Товариші, я знову гайну проти течії. Я ще раз скажу одну "єресь" і прошу в неї повірити. Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на часинку "єретиками". Колізія тільки починається. Ця сталінська п’ятирічка — тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть нашого залізного терпіння? Хтось напевне знайдеться відважний, хтось перший крикне: "Годі! Завісу!".
Так, пам’ятаю, свого часу бігав він у тісній кімнатці на Лимарівській вулиці, зненацька зупинявся серед клубкувань тютюнового диму і вперше тоді проголошував сакраментальне гасло: "Геть од Москви!". Він завжди перший умів відчути те, що хаотично починало нуртувати довкола, умів схопити суть, ясно й лаконічно синтезувати її, обертаючи в рушійний чинник, що швидко гуртував відданих однодумців. Тому саме в нього зародилась ідея створення півофіційної студії "Урбіно", що збиралась у нього ж на квартирі і була прообразом ВАПЛІТЕ. І саме він тільки міг бути натхненником і творцем славнозвісної Вільної Академії, засудженої потім владою, як організації "контрреволюційної". Він же, проникливий і невідступний, знайшов дальший вихід у виданні "Літературного Ярмарку", де під маскою співробітництва правовірних літературних писарів і гайдуків фактично продовжувалась лінія ВАПЛІТЕ. А коли і "Ярмарок" розгромлено, не хто інший, як передусім він спричинився до народження "Пролітфронту", де так само затушковано продовжували існувати традиції й засади ВАПЛІТЕ. Невдачі й труднощі ніколи його не зупиняли,— навпаки, спонукували до активнішої дії. Досить притомлений тяжким життям, він, проте, не розчаровувався. Він твердо вірив у соняшне майбутнє України, лише намагався не обдурювати себе й інших щодо сучасного її "хождіння по муках".
Так і тепер, кидаючи виклик, одночасно застерігав він, — оцей допитливий, непогамовний "м’ятежний" Микола, в якому завжди ми вбачали криштальне, але розіп’яте жорстокою дійсністю українське сумління.
Через кілька днів, остаточно накресливши собі план, ми рушили на села. Заводська бричка поволеньки сунулась зболоченим шляхом і тільки надвечір почала наближатись до першого нашого об’єкту — Гамаліївки. Ліворуч неподалець видніло ще якесь село, а на ланах, прилеглих до нього, згинці бродили людські постаті, порпались у масній квітневій грязоті. Візниця пояснив, що то голодні визбирують торішнє зерно, — хай, мовляв, погниле, гірке, аби зерно.
— Весна! Крестьянін торжествует, — з гіркою ж іронією нагадав Хвильовий пушкінського вірша.
Цей рядок любив він часто наводити в глузливому тоні, міняючи залежно від пори року початкове слово, навіть мотив для нього дібрав характерно-московський. Але мені спали на думку зовсім інші улюблені його рядки з Горація, бо я вже помітив, що в ньому накипає гнів:
— "В годину розпачу умій себе тримати і в хвилі радості заховуй супокій"...
Микола мовчав, спустивши голову. Потім, зітхнувши, прокидаючись з гризотної задуми, додав:
— Так, так... "однаково прийдеться умирати — о, Деллію коханий мій!".
В надвечірній степовій тиші лунко чвакали копита коней, засмоктувані гливкою багнюкою, і тороплено кляхкотіли, захлинались колеса. Дорога, посмугована коліями, де в слідах шин стояла вода, бралась легеньким рожевим відтінком. Заходило сонце, кипіло в розпаношеній навалі хмар, окрайці яких займались і тліли, роздимлюючись на небо злотаво-попелястою млою. Такі хвилини в природі навівають відчуття стихійних зрушень, щось близьке до кінця світу.