Ну а тоді з’явилася друком його нова книжка. І Рада її прочитала.
Валентин Степанович подарував їй сигнальний примірник. "Моїй дорогій людині, з любов’ю" — крупним, розважним, спокійно випростаним письмом: з любов’ю — до кожної окремої літери.
Вона — прочитала.
Книжка називалася "Мистецтво жити". З епіграфом із Підмогильного — там, де поет Вигорський викладає за гальбою пива свою класифікацію мистецтв. Мистецтво жити.
Коли Рада перегорнула останню сторінку, лице їй жахтіло (чомусь скинулася в мозкові — дурною рибою в побілілому ставку — сороміцька коломийка:
На тим боцє при потоцє
Смерека горіла,
Тато маму так кохали,
Аж почервоніли... ).
Це була моя книжка: та, котрої я за цей час не написала. Мій ракурс.
Мій розворот теми. Моя точка поціляння. Ба більше: вона з невинною безпечністю мінилася бульбашками моїх улюблених слівець і зворотів, моїх спостережень, зронених у розмові, гадок, дрібничок — "березневі виноградники, що тяглися вздовж дороги, чимось скидалися на спорожнілий концтабір", " в темній, навпереміну гойдливо освітленій зустрічними ліхтарями трамвайній шибі вона зненацька вгледіла себе старою", — розуміється, все це було перекладено на його статечний, може, тільки трошечки пришвидшений, дихальний і м’язовий ритм, залите, мов густим сиропом, обволікаючою, спокійною ясністю його самовитої, шліфовано-плинної мови: я ніби тримала в руках рентгенівський знімок власної грудної клітини: моя, проте — невпізнанна.
Гарна вийшла книжка — на одній хвилі написана; після тих давніх романів, мабуть, найліпша.
З мене виссали крізь невидимий катетер гарячий згусток мого життя — натомість уломилася смалка, свистюча пустка.
Раду немов замкнули в палату, де над койкою висить портрет Валентина Степановича, й прирекли мушкою погляду невідривно повзати по його рисах. Нарешті Рада осягнула, наскільки глибоко він потрапив оволодіти всім, що в неї було свого, перевівши стереоскопічність її внутрішнього життя на тверді, непроникні площини свого сприймання. Будь-яка думка тепер справляла їй біль, окрім хіба: встати з ліжка, пройти до ванни, розпечатати новий тюбик зубної пасти, вичавити на щітку товстого білого черв’ячка. Розчесати волосся. Почистити туфлі. Перед виходом з дому вона ретельно й доскіпливо добирала одяг: це ще належало до неї; колготки взяти не взиристі, а червоні гладенькі, і поверх вовняної сукні туго — широкий червоний ремінь, — вона з сонним, вегетативним задоволенням — так буває вдоволеним ситий шлунок попри гнітючий стан духа — видивляла себе в дзеркалі, мов укладала з кимось угоду: оце буду я. Але варт було зворухнутися якій-небудь живішій, пошуковій думці, що прагнула кволими пальчиками розсунути цей обложний тягар, як на неї тут-таки заявляв права невидимий Валентин Степанович: його розважливий голос радо вмикався під черепом, без упину надиктовуючи розлогі, щільно пригнані речення, котрі хутко позбавляли думку, думочку, думенятко її сутої сили, — слова, слова, слова, сухий шелест паперу: те, про що ви кажете, Радочко, мені дуже знайоме — в сімдесят восьмому році, коли видавництво завернуло мені "Історію одної поразки" з редвисновком, де мовилося, що твір (із саркастичним притиском) "ідейно шкідливий", і жодної душі в цілій Спілці не знайшлося, щоб пригадала собі, що таке література, мене обняло таке відлюдницьке обридження до світу, аж я вимкнув телефона й сказав собі: все.
Все-все. Все, до чого він торкався, одразу робилося "дуже знайоме". Рада не зразу всвідомлювала, хто це стогне?.. Стогнала вона. Вона розбивалась об його незворушну історичну правоту, наче ластівка об шибку. І ще — господи, як же він нестерпно вправно й невтомно говорив, мов плів: очко вправо, накид, два очка разом. Мистецтво жити. А в зворотному ряді всі очка вліво.
КОЛИ Б Я ВОЛОДІЛА МИСТЕЦТВОМ ЖИТИ, ТО НАЩО Б МЕНІ ЗДАЛОСЯ ПИСАТИ?
Критики готувалися повести мову про новий етап у творчості Валентина Степановича, а Валентин Степанович телефонував Раді і з захланним інтересом допоминався: як їй книжка?.. "Прекрасно, — неслухняними губами виштовхнула Рада, — я певна, що матиме шалений успіх". Він мав би успіх, щоправда, й тоді, коли надряпав би крейдою три літери на паркані, бо все, що виводила його рука, пульсувало світним ореолом імені: голого тексту ніхто вже не бачив, усім в очі скакав, як після прямого погляду на сонце, сліпучий чорний диск. Вона, Рада Д., бачила голий текст — завжди бачила, завжди мовчки знала, що описування — ще не мистецтво, що, крім тих давніх речей, решта його книжок — щоденно по шість годин за письмовим столом, це потрібно людям, направлене шкельце історичного прицілу, особливо вдався авторові образ героїні, а хто ще зуміє так скупо, кількома штрихами віддати повносилий імпресіоністичний пейзаж, — що всі ті книжки пахнуть папером, і це її вперте мовчазне знаття манячило перед ним незавойованою територією. "Правда? — радісно перепитував він у трубку. — Вам сподобалося? А коли ви до мене прийдете, я вас цілу вічність не бачив?.."
Втікати. Втікати в ліс і їсти траву.
Господи, та невже ж таки справді частину свого життя треба покласти на те, аби, паралельно з текстом, витворювати власний міф — цю необхідну пропускну прокладку межи текстом і світом?!
— Тебе що ж, — спитав Посланець, — поважно обходить, скільки душ тебе вчитає — одна чи мільйон?..
Рада замислилась.
— У певному сенсі — так, — визнала чесно.
— Чому? — здвигнув він плечима
Рада була вже готова до цього запитання.
— Тому що я не хочу помирати. Не хочу щезати безслідно — як мій батько, як більшість людей. Розумієш, я трохи знаю, а ще дужче відчуваю історію — принаймні досить, аби сповна здавати собі справу, яка несправедлива її пам’ять. Яка вона жорстоко свавільна — здається, в Дільтея є про щось подібне, пригадую, я страх утішилася читаючи... А тільки ж пам’ять, тільки сила її притягання скупчує розсіяний дух, не даючи йому випаруватись. Скількох вона донесла до нас майже дотикально живими єдино завдяки рятівному пасові прижиттєвої поспільної любові чи ненависті!.. Тому і в Шевченка "слава — заповідь моя", і це притім, що "на громаду хоч наплюй, вона — капуста головата", — Рада пожвавішала, збадьорена так доречно намацаною підтримкою. — І водночас — скільки геніальних прозрінь проскочило повз наведений окуляр отої слави, скільки згоріло й перетліло манускриптів у монастирських схронах — що нам зосталося, "Слово о полку", якийсь "Патерик", якась "Палея" чи "Діоптра", що ще?.. І скільки висхлих од пожару духа мучеників тайни підносили до зірок засльозені очі — й бачили речі, котрі й Іоаннові Богослову не снилися, — ну й що, і де їхні одкровення, і їхні вистраждані надбання — де? — вона вмовкла, нагло пойнята чудним відчуттям тканинної чужорідності, відстороненості свого вбрання, хоч якого заношеного — джинси, стара блузка, — від несподівано виокремленого тіла: ніщо, ніщо в просторі нездатне врости в мене й стати мною. Та й тіло — теж не я. — І взагалі, — мовила змруживши вії: з-за дерев біло й неприродно вдарило сонце, — де вони самі? Куди пощезли?!