У м'який Остапів мозок тихо вкрадається другосортність і жах перед цією жінкою, що така незмірно далека не лише від його колишніх однокласниць — любительок соняшникового насіння, цих милих, наївних вічнолузальниць, що потайки мріють про Кіркорова, а виходять заміж за молодих, схильних до алкоголізму шоферів місцевої автоколони. Так-так, не лише від них, а навіть від однокурсниць-філософинь, котрі мали в дупі моральні імперативи великого німця, натомість мріють не про недосяжних естрадних ідолів, а про земних і близьких молодих перспективних політиків та бізнесменів, бажано із київською пропискою, і про диплом викладача філософії, що буде пахнути свіжою друкарською фарбою, авось прігадітса.
Остап не бере до уваги таких виїмкових реліктів, як окулярниці-відмінниці, що некрасиво пітніють від випадкового чоловічого погляду, висловлюючи водночас сміливі феміністичні судження про бунт супроти фалоцентричного культу і залишків вузьколобої патріархальної свідомості. Не викликають у нього жодних емоцій і гладенькі душі та обличчя деяких філософів-однокурсників у добротних, придбаних на батьківські гроші піджачках, із тавром кар єри на інтелектуальних профілях. Ці Остапові однокашники завжди готові вести розмову про кордоцентризм і валютну біржу, сковородинівську втечу і нічні клуби, російський месіянізм і водку "Немірофф".
Остап уже пристосувався, освоївся, не такий страшний чорт, як його малюють, адже вступив своїми силами, благородні сивини викладачів, довіку буду їм вдячним, що не відкинули, не копнули за золотосяйні ворота осердя національної гуманітарної мислі.
І тут вона, не зустрічав ще Остап за неповний рік із куценьким досвідом нового життя такої дівчини. Як вас все-таки звати; компанія навколо втрачає останні прикмети діяльності вестибулярного апарату, хтось під столом награє на гітарі "Темная ночь, только пули свистят , який потужний опір дегероїзації доби, який могутній прояв юнацької ностальгії за величчю!
Шум стає нестерпним, запахи якнайрізкішими і якнайневитонче-нішими. Ірен мене звати, милостиво поступається дівчина зворушливим благанням юного спудея; яке чудове українське ім я, невдало зіронізував Остап; панянка гидливо скривилася, щось сказала про плиткі допотопні жарти, Остап перепросив, якось невдало. Але нафіг уламки старої світської етики, коли панянка так сподобалась, вас провести; ні-ні, відповіла, як і протягом усієї милої бесіди, ламаною українською мовою із потужним північним акцентом, за мною приїде машина, зустрінемось, можливо, під час навчання, а ріведерчі, оревуар, до свіданія!
Довге петляння гуртожитськими поверхами, сон, як розкішна чорно-біла японська сага XVI століття про кохання, зранку треба зустрічати молодшого брата на вокзалі, батьки відрядили у гості. До вокзалу їхати довго, голова, як багатоповерхове панельне страховисько, адже Остапчик, чемний син взірцевих сільських учителів, не звик до алкоголю. Можливо, Ірен також його сьогодні згадує, мовляв, чіплявся вчора до мене на вечірці якийсь забембаний провінціал, та ще й із бандерленду, ні, ви тільки подумайте, такі, як він, тут пачками ходять. Остап їде у переповненому київськими провінціалами ранковому метро, Остап ловко плекає свою вторинність, молодчина, Остапе, ти справжній нащадок славного лицарства.
Під'їжджає потяг, ось Назарчик, бо так їх завжди називали тато і мама — Остапчик і Назарчик — торби, коробки, як ти тільки, братчику, витарабанив це все щире їстівне багатство із вагона? Як батьки? Наші знайомі? Школа?
Він засипає брата запитаннями, відчуваючи незрозумілу і тоненьку, як павутинка, пелену власної нещирості, дивної необов'язковості для нього більшості Назарової інформації. Ольга-однокласниця вискочила заміж, ага, була вагітна вже, та коли вона встигла, ти скажи; Остапа повільно починають дратувати спонтанні братові розповіді про різних однокласниць-ровесниць-однокашниць. Що йому до їхніх плитких дрібненьких прагнень і мрій, таких вражаюче неспівмірних із монументальними європейськими кроками столиці? Що йому до їхніх чоловіків і їхніх нехитрих шоферських шабашок районного масштабу? Господи, чула би Ірен, про що він тут теревенить із Назаром. І Остап уявляє п глузливий саркастичний регіт на ці серенади сільських трубадурів сільському коханню, її промовисте, як плювок, мовчання, її презирливо викривлені губки кольору якісного помідорового соусу.
А Назарові усе цікаво, він уперше у Києві, так хвилювався, бідолашний, перед подорожжю до брата, остання ніч була безсонною, але про це знає лише мама. Зрештою, найважливішим центром безсонного неспокою був Київ, святий Київ наш великий, ірраціональна велич князівського тризуба, Золоті ворота до слави старовинної історії, квітник української духової аристократії, слава і честь, честь і слава.
Назар хоче про все розпитувати, гостинна столиця зустріла його соромом, бо при вході до найдемократичнішого транспорту на вокзалі не знав, що треба кинути підступний синій жетончик, брат нічого не пояснював, сталеві щупальця стиснули Назарові ноги, люди напирають ззаду, вони байдужі до патетичних хлопцевих фантазій про столицю,
Остап почервонів, як комуністичний стяг. Він уже за переходом, має проїзний, повертається назад, невеличке стовпотворіння, ти що, маль-чик, впервоє у метро, да, мальчік, різонула вухо чужа мова, ну як сказати цій слоноподібній старушенції, що справді уперше; брат вириває із Назарових рук жетона, штовхаючи до проходу, як це просто, виявляється... Розчервонілі щоки братів щезають у людській тісняві ескалатора, Остап злісно попереджує, що при виході можна зачепити зубцями черевик, треба вважати. Засоромлений Назар стрибає вниз за два метри до виходу, ледь не збиваючи масивного дядька, трішки невдало приземляється, боляче вдаряє ногу, але сором забальзамовує біль; привіт, омріяна столице!
Звично і весело світить сонце, добре, що хоч київське сонце не містить лоску світських раутів, єлейності нічних клубів із хитромудрими вивісками, анатомічної аберації... Світить сонце, Назаровий настрій засвічується паралельно, мила, наївна юність, tabula rasa із маленькими чорними цятками першого досвіду. Назар хоче екскурсій, походів старим містом, де залишилися, обережені космосом, енергетика пращурів, невидимий вівтар віри, сяйво офірної крові, чаша українського Грааля, цитадель чистоти, лімфа непорочності, одним словом, юнак чекає від столиці дива і казки.