Марія Василівна провела його до старенького "Москвича", вийшла на холод без пальта. Відчувалося, що вона хоче щось сказати, але не насмілюється. Але потім-таки зважилась, розуміючи, що благодійник з Києва приїде до них нескоро:
– Може, зараз і недоречно, але ваша пані Мар’яна, царство їй небесне, казала, що більше допомоги установам не буде. Тільки стипендії дуже обдарованим дітям. Таким, як Люба Козова. Але як же без таких центрів, як наш? Це ж ми відкрили Любоньку! Це ми зорганізували для неї домашні уроки!
Саме з цього приводу Олександр Чеканчук відчайдушно посварився з Мар’яною Хрипович напередодні її від’їзду сюди. Треба підтримувати мистецтво, а не окремих митців. Як буде мистецтво, то й будуть митці! Так кричав Чеканчук. То була жахлива сварка. А Мар’яна відповідала йому: Який ти зануда! І в житті, і в роботі, і "Вирвані роки" твої занудні, і в ліжку завжди був занудою! Чеканчук онімів, усі його аргументи, які він продумував тижнями, місяцями, які готував для внутріфондівських нарад, тупо розбилися об Мар’янину відповідь. Вони сварилися в офісі фундації, того дня надвечір вона їхала сюди, до Новожахова, тому пішла додому раніше. А він сидів допізна, коли всі вже пішли, лишилась тільки охорона, він добре пам’ятає той чорний вечір. Секретарка Тетяна теж пішла, хтось зателефонував, і він узяв слухавку.
– Вибач мені, – дзвонила Мар’яна, – твої "Вирвані роки" дечого варті. І в ліжку ти був непоганий.
– Дякую, Мар’яно...
– Але в житті та в роботі ти банальний, як малинове варення в мідній мисці!
Це були останні слова Мар’яни Хрипович. Принаймні для Олександра Чеканчука. Але зараз йому неприємно, що хтось береться судити мертву Мар’яну, і він каже:
– Маріє Василівно! Мар’яна Хрипович дуже багато зробила особисто для допомоги дітям! Заради роботи у нашій фундації вона відмовилась від курсу лекцій у Ванкувері. А зараз її нема. І давайте не будемо її судити.
– Хіба я щось кажу проти неї? Але якби ви знали, як ми тут живемо, як ми тут живемо!
У Марії Василівни впалі темні очі і руки селянки. На ній пристойний костюм – єврообноски елітних фірм приїхали і в славне місто Жахів. Вона сутула й сива, а їй на два роки менше, між Мар’яні, – Чеканчук випадково знає вік директорки. Він простягає Марії Василівні свою візитівку з домашнім телефоном І дякує їй за допомогу.
– Попереду в мене страшне, – каже він на прощання.
– Я вас розумію. Мій старший син загинув під потягом рік тому. Їздив на станцію дивитись на поїзди.
Мабуть, думав, як би поїхати звідси. Невже тут і справді такі згубні місця? Бо навіть найвидатніша особа цього міста юна художниця Ел КозовА, непересічність якої оцінила сама Ем Хрипович, не знає щастя, скніє в інвалідському візку. Навіть не змогла поїхати на власну виставку до Мюнхена. Хоча фундація оплачувала дорогу їй і одному з батьків.
– Ось будинок Люби Козової, – ніби читаючи його думки, сказав йому водій, коли вони виїжджали на трасу, – її батько навмисне виламав паркан і спиляв дерево, щоб вона могла бачити поле з вікна.
Далі водій мовчав. Дорога йшла по рівнині, сіре небо зливалося з сірою землею. Весь простір навкруги був чорно-білим, здавалося, в усьому світі зникли всі барви, лишились тільки розмиті силуети. А які яскраві картини Люби Козової! Навіть не віриться, що їх намалювала хвора дитина, в якої перед очима тільки сіре поле, безкрає сіре поле...
Безкрає поле закінчилося, розпочався нескінченний індустріальний краєвид. Оце, мабуть, і є той Комбінат, один з гігантів недавніх часів, що зараз стоїть мертвий, і тягне за собою в чорну прірву небуття тих, кого раніше годував. Ось і оселі, де живуть люди. Дерев’яні бараки перших будівельників Комбінату. Там ще й досі хтось живе – он сохне білизна, стоять дитячі візочки. Бідні люди, ще й розмножуються. Дво-триповерхові білі будинки, де давали квартири першим комбінатчанам. Масив багатоповерхівок для наступних поколінь комбінатців. Будови селища закінчилися, почалися рейки й цегляні залізничні споруди. Станція велика, будувалася для неперервного вивезення продуктів діяльності нині покійного Комбінату. А його могутній силует грізно височить у сірій далечині на задньому плані декорацій останньої дії історії життя і смерті Мар’яни Хрипович. Чи думала вона колись, що знайде свою смерть у такому місці, зовсім не відповідному до її життя?
"Москвич" зупинився біля відділення дорожньої міліції. В коридорі товклися якісь істоти невизначеної статі. Його провели до лейтенанта міліції, який потис йому руку, висловив співчуття з приводу загибелі колеги, запропонував сісти, сумно відзначив, що з тієї платформи вже багато хто впав... Потім чемно запитав паспорт і почав заповнювати папери.
– Ви будете супроводжувати тіло?
– Я. Але я ніколи не займався таким, не знаю, як воно...
– Зараз. Спочатку встановимо особу.
– Вона тут?
– Де?.. Вона в моргу. Зараз вас відвезуть.
Потім дільничний щось говорив про протокол і Мар’янині цінні речі, які він мав отримати під розписку. А в Чеканчука виникла думка: а раптом то не Мар’яна загинула під колесами потягу, а інша жінка, а до міліції з якихось причин потрапили її речі, може, її хтось пограбував, а потім з її речами потрапив під потяг, Бог покарав, а сама Мар’янка жива і скоро знайдеться. Не могла вона так бездарно загинути в такому згубному місці!
Його відвезли до моргу в міліцейському автомобілі. З ним був уже інший чоловік у міліцейський формі – старший за віком, проте молодший за званням.
– Ольго Іванівно, корвалол, валеріана з вами?
– Вітю, який корвалол, яка валеріана? В нас давно тільки нашатир. Ходімте.
Вони зайшли в холодну кімнату з кахляною підлогою.
– Хай зачекає тут, я привезу сюди, навіщо людині йти далі? – сказала Ольга Іванівна і за хвилину повернулася, легко штовхаючи поперед себе металеву каталку. Під цупкою рядниною нічого не можна було вгадати. Обличчя теж накрите. З-під ряднини додолу звисає густе волосся кольору осіннього листя. І не руде, і не біляве, а саме таке, кольору feuille morte[19], як у незрівнянної Ірен Форсайт, однієї з найяскравіших літературних красунь. Цього було досить для встановлення особи. В горлі – страшний судомний ковток, стало млосно, він мимоволі закрив очі рукою. Міліціонер міцно підхопив його під пахви, а Ольга Іванівна сунула під ніс нашатирного спирту. Міліціонер підштовхнув його ближче до мертвої Мар’яни, а Ольга Іванівна лагідно вимовила: