Не приведе, подумала Лариса і її погляд зупинився в кутку кухні, де в картонній коробці вовтузилося двоє цуценят.
– Ой, які гарненькі! – присіла навколішки Лариса і погладила песиків.
– Це Юра приніс їх сюди. Він у мене жалісливий хлопець, усіх хоче пригріти. І сестру Ліну дуже любить! Я б її, може, й до інтернату віддала, якби не він.
– А зараз ваша дочка вдома?
– А де ж їй бути? Лежить у сусідній кімнаті. Зараз даватиму їй їсти. Хоч би Юра прийшов, то погодував би її. І де він? От негідник.
Звичайно, негідник. Убив жінку. За те, що вона його обізвала чи нікчемою, чи ще якось. А може, вона образила його сестру? Серйозна причина для вбивства, нічого тут не скажеш.
– А ваша дочка у школі не вчилася?
– Яка школа? Яка школа? Вона лежача, її навіть на базар у неділю не можна вивести, щоб хоча б якась із неї користь... А йде на неї скільки! їсть, як мужик! А як білизну міняти! А прати ту білизну!
І розповіла Марія Підгубна Ларисі все своє нелегке життя. Працювала вона на комбінаті і мала мужа з комбінату, він був зав-цехом. У лакованих туфлях ходила, у пальті з норкою! Комбінат їм дав цю квартиру, а інші комбінатчани ще жили по бараках. І дочку назвали Ангеліна, щоб було у неї незвичайне життя, не таке, як у Таньок і Гальок. А того не вийшло. Завцехом відразу пішов від Марії, як тільки стало ясно, що Ліна безнадійно хвора. Хотів і квартиру забрати, але потім йому із новою дружиною дали в сусідньому домі. Тільки вже трикімнатну. Так і лишилися з інвалідкою Лінкою в цій квартирі. А колись тут ночував один командіровочний, то на пам’ять про нього Підгубна має Юру. Юра, звичайно, хороший хлопець, жалісливий, добрий і мечтательний. Іноді, буває, сяде біля Лінки і каже: Ангеліно, до мене сьогодні в магазині підходив один чоловік і казав: я чарівник, я зроблю твою сестру нормальною дівчинкою. Тільки нехай мати на тебе три дні не кричить. Ніби в Комбінатному буває якесь волшебство!
Життя ніколи не було, а зараз, коли комбінат не працює, то взагалі й не життя, і не смерть. Комбінатське начальство здає верстати на метал, а людям від того нічого не перепадає. Грошей нема, нічого нема. А на Лінку платять пенсію. Нещасні п’ятнадцять гривень, але щоб їх отримувати, треба щороку тягати оте нещастя до поліклініки аж до Новожахова, бо там наш район. І цієї осені в тій поліклініці ми зустріли одну жінку, вона свою теж привезла на комісію. А в неї теж така як, Лінка, тільки трохи краще сидить, вона у них на базарі могла просити, і їй подавали, добре подавали! Хворим дітям добре подають, особливо молоді жінки: думають, що відкупляться і в них таке не вродиться.
Так от, зустріла Підгубна ту жінку з дочкою, яка розповіла, що Люба останнім часом стала малювати картинки і продавати їх американцям. Вона так і казала Підгубній: приходь до нас, подивись, що Люба малює. А малює та Люба, треба вам сказати, таке, що і в страшному сні не примариться! Щось намаже яркими красками, а згори ще й олівцем. Але зараз у американців на таке мода, вони за таке платять аж по п’ятдесят їхніх зелених грошей!
Про це Марія розповіла сину Юрі і він цим загорівся: давай і собі такі картинки робити, а скажемо, що то наша хвора Ліна. Він іще їздив до Новожахова, хотів навідатись до них, його, правда, не пустили, то ходив до їхньої художеської школи, дивився на її картинки, а потім сказав: ми з Ліною теж таке намалюємо. Було б роботи. Він взагалі розумний хлопчик: послав матір дізнатися, коли та жінка, що купує картини для американців, знову приїде до Новожахова, і каже: коли вона буде ночувати в художеській школі, я пущу туди скаженого щура. Він таке вночі наробить, що ніхто там спати не зможе.
– А що таке скажений щур?
– Це такі щури, що живуть у покинутих їдальнях. Чим їх не годуй: чи щурячою отрутою, чи товченим склом, а їм воно тільки на користь...
І раптом із сусіднього приміщення лунають крики. То голос Риженка та ще якийсь жахливий голос. Лариса і Підгубна кидаються з кухні до коридорчика, що веде до іншої кімнати, тої, де сплять хазяї цього нещасного мешкання.
– Ларисо, тримай це і дай мені мила. Швидше! – Риженко простягає Ларисі платинові сережки з діамантами. Це ті, що носила покійна Мар’яна Хрипович до свого останнього дня.
–.Навіщо тобі мило? Де я тобі візьму?
Риженко стоїть на порозі кімнати, звідки йде жахливий сморід і лунає неперервний жалібний звук. У досить-таки великій кімнаті дуже тісно не стільки від меблів, як від шмаття, наваленого на підлозі, на спинках стільців і ліжок. В одному з ліжок головою до входу лежить хвора, її голови, власне, не видно, видно накриті брудною рядниною ноги та напружені кістляві руки. Риженко хапає одну з тих страшних рук і каже Ларисі:
– Дивись!
На пальці – золотий перстень із великим смарагдом.
– Що ви тут робите! Навіщо ви пішли до хворої дитини! Хто вам дозволяв?
– На вашій хворій дитині – крадені коштовності! Якщо ви не хочете тут міліції, дайте мила, щоб я зняв з неї перстень!
– Які крадені? Які крадені? То Юра їй подарував! їй врач сказав срібні сережки носити, щоб знімати судорогу. Їй наша медсестра проколола вуха. А Юра виграв сережки в шахмати у діда в сквері!
– Що ви таке кажете, Маріє? Ці сережки платинові, а не срібні, і ви це прекрасно знаєте! Дайте мила, щоб зняти перстень! Я краще їй палець відірву, ніж буду пиляти перстень! Ці прикраси ваш Юра зняв із мертвої!
– Сашику, не треба, заспокойся, я тут уже дещо знаю, все це дуже страшно. Маріє, дайте, будь ласка, мила чи вазеліну, – Лариса сідає на смердюче ліжко нещасної Ангеліни і, долаючи огиду, лагідно говорить з нею:
– Ти ж знаєш, ці прикраси не твої. Вони належали іншій жінці. Ніхто тобі нічого не зробить. Тільки віддай не своє. Дайте мила, Маріє, а то ми їй і справді зробимо боляче.
Підгубна зі стогоном дає Ларисі тюбик з вазеліном, Лариса змащує палець тої істоти і обережно знімає персня.
– А тепер скажи мені, Ангеліно, звідки в тебе ці прикраси?
– Вона не вміє говорити, – стогне Підгубна.
– Але ж ти можеш казати "так" чи "ні"?
Ангеліна киває.
– Отже, це Юра дав тобі їх?
Ліна заперечливо хитає головою.
– А хто? Хто? Вони в тебе давно?