Імітація

Страница 45 из 51

Кононенко Евгения

– Давай візьмемо в нього ще чогось, – сказала Лариса, і Риженко замовив по 50 коньяку. За успіх даного етапу пошуку істини.

– Ти адресу в Комбінатному не забув запитати?

– Не забув!.. Але давай спершу вип’ємо за мій перший досвід пошуку істини в польових, а не кабінетних умовах! То ви з Чеканчуком уже давно в цьому вирі.

Бармен приніс дві чарки коньяку і шоколадку.

– За мою покупку! – підняв чарку Риженко, розгорнув картину і поставив її на столику біля стіни. На портреті Мар’яна сиділа біля якогось столу на тлі вогню; в неї був інший колір очей і волосся, інша форма рук; її руки були чи то манірно, чи то хворобливо вигнуті, і на лівій був стилізовано великий перстень. А в правій – пензель. Її обличчя було негарне, хоча насправді Мар’яна була фотогенічною красунею. Але то була достеменна Мар’яна, незважаючи на одержиме перекривлене обличчя. І бармен, що обслуговував їх, сказав:

– Я пам’ятаю цю жінку. Вона теж довго сиділа тут. Очевидно, теж чекала маршрутку на Комбінатне о другій.

Завдяки несподіваній підказці бармена вони встигли на маршрутку, – а то б чекали до четвертої – і за годину були на знайомій до сліз Комбінатській залізничній станції, куди їх привезла маршрутка за три гривні. Перш ніж шукати Марію Підгубну, що жила на вулиці Маршальській, 12, вирішили знову підійти до тої диявольської платформи, де загинула Мар’яна, де зірвали й потоптали її поминальний вінок, де вкрали Любині картини, одну з яких так жахливо осквернили, а потім підкинули юній хворій художниці. Пішли по віадуку і ще на сходинках, які вели до тієї платформи, побачили шмат ряднини на стовпі, де був поминальний вінок. Їх охопив жах і якусь мить вони не знали, чи йти туди, чи бігти звідти, і завмерли на сходинках, а Лариса вчепилася за Риженкового рукава. Але потім каже:

– Ходімо, подивимось, що воно є. Шлях до істини, здається, йде через шизофренічну маячню.

– Або взагалі через пекло.

Чим ближче вони підходять до того ліхтаря, тим більше предмет на держаку для прапорця нагадує не ряднину, а шматок сирого м’яса. Але то таки ряднина, вірніше, полотно, яку Риженко знімає й подає Ларисі. То спотворена картина Любоньки Козової з її вогняного циклу "Стара жебрачка". З тих, що було вкрадено тут, на цій платформі, ввечері, 26 листопада цього року.

Вони сідають на розбиту лавку, пакують "Стару жебрачку" в целофановий пакет разом із "Мукою жінки".

– Давай ще якось замаскуємо твою картину, Сашику. Очевидно, людина із картиною під пахвою викликає у когось маніакальну лють.

Вони пакують Мар’янин портрет у Ларисину дорожню сумку, розкривши її на більший обсяг, ніж це потрібно для невеликої кількості її речей.

– Тут нам зараз треба не шукати всіляких Підгубних, а звернутися до міліції. Викласти усі факти – і про вінок, і про вкрадені картини, і... про все інше. Ці події пов’язані, тут уже немає сумніву! І з загибеллю Мар’яни все це також пов’язано, – тільки як? Якби обережно вистежити, щоб не налякати того маніакального злочинця, що ходить сюди, вочевидь, мало не щодня... Це точно не професіонал, це дилетант, а найшвидше – якийсь психопат! Але ж ми його не вистежимо, Ларисо, тим більше, тебе він уже знає! Це якби й правда міліція! Ну, то ходімо до міліції! Тим більше навіть Віст мені сказав не боятись звертатися до поліції, якщо це стосується правди про Мар’янину смерть. Але ж там нам скажуть, чому ви з Чеканчуком не звернулися із заявою про крадіжку картин минулого разу! Не звернулися тоді, зате звернулися тепер! А що, люди несуть відповідальність, якщо не заявили про крадіжку? А хто їх знає? Я ніколи не мав з ними справи і сподіваюсь не мати до кінця своїх днів.

І тут Риженку з Ларисою здалося, що міліції вони бояться ще більше, ніж тої психопатичної істоти, яка краде картини, паскудить їх і, цілком можливо, штовхнула на рейки Мар’яну Хрипович. Ще якби тут був Чеканчук. У нього більший досвід. Він їх непогано змалював у своїх "Вирваних роках". І з цими місцевими він познайомився, коли забирав Мар’яну. От якби він був тут. Але що ми робимо далі? Тут холодно!

Вони встали, пішли по коліях до станції. Сірий грудневий день почав чорніти. Скоро буде ніч. Сьогодні – 21 грудня. Завтра – 22, найкоротший день, найдовша ніч.

– Я пропоную, – сказав Риженко, – все-таки розшукати Марію Підгубну і відвідати її під виглядом, що ми хочемо переночувати у неї, хоча таємниця, можливо, й не там. Між іншим, мати Козова мені сказала, що її адреса є й на вокзалі. Жінка дуже бідує і всюди рекламує своє жалюгідне джерело прибутку.

– Гаразд. Нам треба ж десь переночувати. Сьогодні ми вже не поїдемо додому.

Вони зайшли до Комбінатського вокзалу з датою 1908 на фасаді, де було повно людей, що товклися біля кас, або сиділи чи лежали на смердючих лавках. Підійшли до жінки, що пропонувала пасажирам пресу. Переважно то були газети поганої поліграфії, де дівки тримали руками свої величезні цицьки. Вони запитали в тої жінки, чи не знає вона, де б можна було переночувати в їхньому місті – вони тут проїздом. Жінка відповіла, що може дати адресу, але десь тут був хлопчик, син хазяйки, він би їх і відвів до теплої чистої кімнати.

– Це на Маршальській? – запитав Риженко.

– Так! А ви вже бували там?

– Нам порадили.

– Ну й добре. А ось і Юра. Іди сюди, дитя! Цього вечора тобі пощастило!

У Лариси розв’язався шнурок на черевику і вона нахилилася зав’язати його. Ці шовкові шнурки – просто мука. Поки возили машиною, було все гаразд. А от почали ходити пішки, й почалися проблеми... Риженко зробив крок назустріч хлопцю років дванадцяти і приязно сказав йому:

– Ти хазяїн? Ну то скільки коштує твоя кімната?

– У нас всі умови, – завчено тарахкотить хлопець, – окрема кімната, велике ліжко, якщо треба – нагріємо теплу воду...

Лариса нарешті впоралася зі своїми шнурками. Підвелася і наблизилась до свого супутника, що розмовляє з хлопцем. Звичайний собі хлопець у старій курточці й розбитих черевиках. Чи вона десь бачила його? Та ні, здається не бачила. А він, коли раптом побачив Ларису, завмер і замовк. А потім рвучко кинувся до виходу в бік колій і миттєво зник.

– Куди ти, Юро!? – крикнув Риженко, але хлопець зник так хутко, ніби й не було його тут.