А поки у стінах фундації – небувала слов’янська розслабуха. Ветеран фундації бородань Славко приніс на роботу гітару і, сидячи на столі, співає "Ещё немного, ещё чуть-чуть, последний бой, он трудный самый..." Всі регочуть, усі п’ють чай, вириваючи в одне одного з рук пластмасовий чайник. Віст лагідно просить Галю піти до гастроному поповнити офісні запаси чаю і галантно запрошує Ларису до свого кабінету.
– Сідай, Ларисо. Я дуже вдячний тобі й за роботу, і за тих колег, що співпрацюють з нами завдяки тобі.
– І за Галю вдячний?
– О, то взагалі немає слів!.. Але й усіх, хто везе різдвяні подарунки, порекомендувала ти. Більше ніхто з наших колег не зміг оперативно нікого знайти.
Тому що я недавно тут. Ті, хто вліз із головою у твоє чистеньке болото, Джері, зазвичай втрачають зв’язки з тими, хто буде щасливий за сто умовних труситися по брудних потягах розвозити твої благодійні пакуночки.
– І всі вони такі добре освічені люди...
– Ти ж знаєш, в Україні велике безробіття серед людей розумової праці.
– О, для ваших інтелектуалів існує стільки фундацій!.. Я й сам хотів написати резерч[36] щодо психосоціальних чинників інтелектуальних здобутків третіх суспільств, то мені ґранта не дали, мотивуючи тим, що такий резерч мають писати самі інтелектуали третього світу.
– Ну, то я бажаю тобі знайти альтернативні джерела фінансування, – відповіла Лариса рядком із типової відмови аплікантам.
Віст сміється. Він сьогодні у гуморі.
– Найбільше мені б хотілося зробити такий резерч у співавторстві з місцевим інтелектуалом. Адже бажання вибитися з якої-небуть Саперної слободи найбільше активізує закладені природою розумові здібності. Хоча тут може бути багато заперечень...
А з ним може бути й цікаво, – подумала Лариса, підтакуючи Вістові зовсім не із чемності. І з Мар’яною їм все-таки було про що поговорити.
– Ми колись продовжимо цю тему, Ларисо. Але зараз я не про те. Ось, мені наша бухгалтерка принесла всі телефонні рахунки по всіх наших лініях за останній час. Ось твій дзвоник до Дружбородівки по мобільному, яким раніше користувалася Мар’яна.
Віст кладе перед Ларисою телефонний рахунок зі специфікацією, де дружбонародівський дзвоник 26 листопада о 20.27 виділено огидним зеленим маркером. От же ж паскудний янкі І Спочатку погладив, а потім дістав ножа!
– У мене в Дружбонародівці живе бабуся, – різко відповідає Лариса, – я можу оплатити цей дзвоник.
– У твоєї бабусі теж мобільний телефон?.. І Мар’яна в день своєї загибелі також дзвонила твоїй бабусі?
На попередній сторінці також один із рахунків виділено маркером: дзвоник 17 листопада о 19.47. На той самий мобільний Кубова.
– Ларисо, я зараз не співробітник фундації і не твій шеф. Але скажи мені як людині, якій Мар’яна не була чужою: ти намагалась щось довідатись про її загибель?
– Так, я подзвонила тому вчителю музики, але нічого не вдалося довідатись...
– То ви знаєте про учителя музики, – з розпачем хитає головою Джері.
Лариса боїться заплутатись, вона не готова до цієї розмови. Але відчуває, що всієї правди казати не треба. І не тому що Джері Біст – паскуда. Просто він не з їхнього товариства. І ніколи не увійде до нього.
– У Мар’яни в сейфі, – знайшлася Лариса, – коли Олександр Чеканчук шукав документи для Юрія, то знайшов і лист до Мар’яни від Анатолія. Так, ми прочитали того листа, Джері. Звідки й знаємо.
– Мені дуже важко про це говорити, Ларисо. Це розпочалося давно, ще в травні цього, а то й раніше. Вона не схотіла їхати зі мною на вікенд, бо в неї зупинявся він. Раніше такого не бувало! В її квартирі зупинялись хлопчик і мужчина. Вона прямо мені сказала, що то був хлопчик, наш можливий стипендіат і його вітчим. Але чому ті люди зупинялися в неї? Так, у нас із Мар’яною були не ті стосунки, коли ревнують. Але чому у неї в домі були ті люди? Чому вони не найняли кімнату на дві ночі?
– Може, вона пожаліла їх?
– Вона?! Пожаліла?!.. Спочатку я подумав: вона так робить, просто щоб я не думав, ніби є для неї Господом Богом. Але потім я побачив: варто мені було згадати про нього, й вона робилась люта на мене і люта на себе! То було дуже несхоже на неї! Ти ж знала її, Ларисо!
– Знала. Тому й дуже здивувалась листу, який знайшов у сейфі Чеканчук.
– І Чеканчук з тобою?
– В якому розумінні – зі мною?
– Ви разом шукаєте істину її загибелі?
– Так... Не зовсім... Просто ми обоє давно знали Мар’яну...
– Раніше я працював на латиноамериканську філію, у Венесуелі. У мене була співробітниця Аманда Бохугос, чимось дуже схожа на Мар’яну. Також із місцевої еліти. Дуже освічена, дуже гарна, свідомо неодружена. Дітей у неї не було. Вона теж мала надзвичайний смак і хист відрізняти справжні речі від імітацій. Як і Мар’яна. Аманда не була моєю леді-френд, але я дуже часто милувався її обличчям. Її хотів наблизити до себе голова Латиноамериканської філії. А вона одного разу взяла гроші з внутрішньої каси. А звідти не можна брати більше тисячі американських доларів. Вона й не взяла більше. Але навіть не сказала, для чого бере. І, як вияснилось потім, повезла ті гроші такому ж учителю музики у маленьке гірське містечко. Не знаю, що було між ними, мені розповідали, я не хотів слухати. Але й за ті гроші, які раз на два роки можна брати з внутрішньої каси, треба звітуватися! Інакше то буде крадіжка. Учитель музики убив Аманду за те, що вона вимагала від нього той звіт!..
– То ти вважаєш, усі вчителі музики однакові?
– Я так не вважаю. Але знову все повторилося. Ти б знала, як мені було важко зробити, щоб GIFTED CHILD INTERNATIONAL не згадували в пресі в контексті криміналу! Я би втратив посаду, аби таке сталося! Мій тамтешній прес-секретар доклав для цього чимало зусиль! У газетах писали, що наша співробітниця Аманда Бохугос позичила вчителю музики власні гроші! А він вбив її, коли вона зажадала повернення боргу! А тут таке полегшення, коли Олекзандр подзвонив із Комбінатного, сказав, що ваша поліція визнала нещасний випадок! Добре ім’я фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL не заплямоване! Але того, венесуельського, вчителя музики все-таки засудили! А цей на свободі!
– Джері, чому ти вважаєш, що то учитель музики! А може, хтось інший! А може, то все-таки нещасний випадок!