Перше, що впало їм у вічі, коли вони спускалися з віадука, це вінок, який вони почепили вранці. Він валявся посеред платформи. Вони обоє прискорюють ходу, але з пакунками важко рухатися швидко. Так, їм не примарилось: вінок із соснових гілок, гвоздик і гербер кинуто на платформу, його навмисне хтось зірвав і грубо потоптав. Держак від прапорця, на який почепили вінок уранці, досить довгий, і сильного вітру сьогодні тут не було. Та навіть якби й був вітер, він би не зірвав вінок. Це зробив не вітер.
Олександр і Лариса не знають, чи варто чіпляти назад той вінок, де майже в усіх квітів обламані голівки. Що це є – свідома наруга над пам’яттю Мар’яни чи просто хуліганство?..
На платформі є люди. Їх дуже мало і всі вони десь далеко. Але вони є і, певно, були на момент загибелі Мар’яни. Очевидно, можна було б знайти свідків, якби їх хтось шукав... У них нема таких можливостей, вони не будуть підходити до тих людей, питатися в них, чи вони не бачили, як хтось зірвав зі стовпа жалобний вінок.
Удалечині загуркотів потяг. Обоє рвучко глянули на ручні годинники. Ні, це не електричка на Червоні Криниці, до неї ще як мінімум двадцять хвилин. Це знову товарний. Такий, як той, що переїхав Мар’яну. І от, коли вогні електровоза засяяли зовсім близько, Лариса раптом іде до краю платформи й нахиляється над рейками. Чеканчук перелякано біжить до неї, обхоплює її обома руками, тягне подалі від страшного потягу:
– Ларисо, ти здуріла? Якщо ще й ти опинишся там, мені залишиться тільки самому стрибати туди!
– Заспокойся, Сашику! Я просто хотіла відчути, як воно було їй! І тепер я можу напевне сказати: якщо не підштовхнуть, то не впадеш. А тепер ходімо на нашу колію, – Лариса кричить, бо потяг суне з великим гуркотом.
Так, скоро їхня електричка. Вони заходились шукати пакунки з Любоньчиними картинами, які лишалися біля порожньої розбитої лавки посеред платформи. Одного з пакунків нема. Господи, де він? Другий, важчий, який тягнув Чеканчук, на місці. А той, що його несла Лариса, нема. Сумки на місці. А картин нема. Нібито нікого й не було тут. Втім, поки гуркотів потяг, здається хтось вийшов з гаю, але хіба на те хтось звертав увагу? Куди він побіг? Тримай біля себе свій пакунок, а я спробую пошукати той! Та де ж ти його будеш шукати? Але як їхати без картин? Що ми скажемо Вісту? А може, ми лишили їх на вокзалі біля кас? Ні, з віадука ми обидва сходили з картинами. Але хто ж це їх схопив? Той, хто пройшов тут, поки ти експериментувала біля краю платформи! А ти мене рятував! Краще би стеріг картини! А ти би впала на рейки! Я би не впала! Якби ніхто не штовхав, ніхто би не падав! Ну гаразд, я в усьому винний. А поки ми спізнилися на електричку. Дивись, ось вона відходить з тої колії. Будемо ночувати в Комбінаному.
Довелося дзвонити Кубову і просити, щоб він забрав їх з Комбінаного. Кубов розреготався і сказав, що буде хвилин за сорок. Попросив, щоб вони чекали на нього біля виходу з вокзалу в бік міста. А як ми впізнаємо одне одного? Ви відразу побачите мою машину.
Лариса й Чеканчук знову поплентались до облупленої станційної споруди з числом 1908 на обох фасадах – і оберненому до колій, і тому, що в бік станційної площі. Стає зовсім холодно, але вони не заходять усередину, щоб не пропустити Кубова, на якого зараз єдина надія. І як вони втрапили в таку халепу? Все сталося так швидко! От що значить шукати істину. Як вони будуть звітувати за відрядження?
– Що може бути в даному випадку найгіршим? – ставить питання стихійний філософ Чеканчук. – Нас виженуть з фундації. Ми жили без цієї установи і далі проживемо. Головне, ми обоє живі.
– Але це нам нібито не загрожувало.
– Цього ми не можемо знати. Здається, хтось-таки шурхнув у гай з платформи, поки їхав товарняк. Власне, то був той, хто схопив картини. Ми їх залишили біля лавки дуже ненадовго.
– Можливо, то і був убивця Мар’яни.
– Цілком можливо. А може, й випадковий хуліган.
– Але ж вінок! Скинутий потоптаний вінок!
Чеканчук зітхнув. Дістав із кишені цигарку і запалив, що робив украй рідко.
– Але й це може бути банальне хуліганство. В нас немає доказів щодо інших мотивів.
– Але ж і картини, що везла Мар’яна, теж хтось забрав! Забагато збігів!
Чеканчук мовчки курив. Лариса змінила тему:
– А може, доведеться оплатити вартість картин?
– Це ще не найгірше!
– Я поверну! Мій чоловік передав гроші з Америки.
– Та і я щось маю і міг би відшкодувати...
– Можемо розділити цю суму навпіл. Я недогледіла, коли кинулась до потяга, а ти – коли кинувся мене рятувати...
Стало зовсім холодно. Олександр і Лариса щільніше притулилися одне до одного, обоє міцно тримаючись за пакунок з картинами.
– Звичайно, без роботи у фундації і ти, і я проживемо. Платять триста доларів, а крові п’ють на всю тисячу. Але, працюючи тут, ми маємо значно більше можливостей шукати нашу істину. І тому прикро було б вилетіти звідти саме зараз.
Чеканчук мовчки стиснув лікоть Лариси. Він був вражений: тільки-но подумав те саме, що й вона.
– А це, вочевидь, за нами.
На брудній привокзальній площі з’явився довжелезний "Лінкольн" кольору металік.
– Тримай речі, я помахаю йому, тільки добре тримай!
"Лінкольн" під’їхав прямо до входу у вокзал з боку площі, як і домовлялись, і з нього виліз кучерявий квадратовий чоловічок, що цілком виправдовував своє прізвище.
– Заочно ми з вами вже знайомі, радий познайомитись особисто. Сідайте в машину. Куди ви хочете? На заднє сидіння чи на середнє? Я купував саме таку тачку, щоб не садити поряд маму і дружину!
Кубов їде на шаленій швидкості, яка заборонена не лише в Україні, а й десь у Німеччині. Навіть не пригальмовує біля постів ДАІ, та його ніхто не чіпає, хоча він не дотримується ніяких правил, подекуди заїжджаючи на протилежний бік траси, і нечасті авта налякано сахаються від довжелезного "Лінкольна".
– Ото була б бездарна загибель, якби ми раптом врізалися в якийсь стовп або зіткнулися з вантажівкою, – прошепотіла Лариса і Чеканчук знову стиснув її руку на знак того, що він щойно подумав те саме.
Але доїхали. В’їхали на Кубове подвір’я.
– Ось моя халупка, – вдавано недбало каже Кубов, – відчиняючи дверцята своєї "тачки". "Халупка" і правда справляє враження. Не менше чотирьох поверхів, але, здається, ведуться роботи по надбудові п’ятого. На подвір’ї по дорозі до входу по обидва боки від вимощеної алеї ростуть сріблясті ялинки.