Постоявши над яром, Анатолій пішов додому. Відімкнув дім, не вмикаючи світла. І в темряві пішов по кімнатах. Запалив свічку на фортеп’яно. Вони з Мар’яною палили свічки у цьому свічнику. Вперше після операції в нього виникло бажання випити. І не просто випити, а впитися насмерть. Але в домі горілки нема, а до крамниці довго йти. І тут він почув шум у темних сінцях. Ой, лихо, мабуть, це знову Танька. Тільки вона мала ключ від його дому.
Матінка Лариси Майя Гаврилівна з онуком Ярославом сиділи на кухні, пили чай і обговорювали причини загибелі Мар’яни Хрипович.
– Занадто пишалася собою. А людей зневажала. От Бог і покарав її за це, – виголошувала Майя Гаврилівна, яка ніколи не любила Мар’яни.
– Не Бог, а диявол. Вона з ним була запанібрата. І жартувала з ним, і кокетувала, і навіть книгу про нього написала. Він це терпів, терпів, а потім з’явився їй. Тому вона і кинулась на рейки, – висував свою версію Ярослав.
Майя Гаврилівна теж не боялась диявола і тому не приймала концепції онука:
– До чого тут диявол? Просто вона зависоко задирала носа і забагато крутила хвостом!
– Все правильно, ба! Якщо вона крутила хвостом, то, значить, хвіст у неї був! А ти кажеш, до чого тут диявол!
Відчинилися вхідні двері, в передпокої зазвучали голоси. Лариса повернулась додому не сама, отже, Майя Гаврилівна була позбавлена можливості виясняти стосунки з дочкою, чого з нетерпінням чекала весь день. Лариса привела з собою свого колишнього нареченого Сашка Чеканчука. Він змужнів і посивів, і йому сивина не пасує. Але чоловікам не годиться фарбувати волосся, тоді це не чоловіки, а напівбаби.
– Доброго вечора, Сашо. Ми дуже давно не бачилися з вами.
– Доброго вечора, Майю Гаврилівно. Ви чудово виглядаєте. Ви абсолютно не змінилися.
– А ви навчилися робити компліменти.
В двері подзвонили. То Риженко, третій учасник Групи Пошуку Істини. Лариса поспішає на кухню приготувати чаю і до чаю, а товариство запрошує до вітальні. До них відразу приєднуються Майя Гаврилівна з Ярославом зі своїми версіями загибелі Мар’яни Хрипович. Лариса приносить чайник, шпиняє сина, щоб той приніс чашки і щось до чаю.
– Ой, ну знову я! Я тобі гарсон?
Та сама люстра, і той самий трофейний сервіз у серванті, як він тільки не побився у їхній безладній оселі! Ті самі шпалери, тільки вигоріли. І та сама Майя Гаврилівна з черепаховими гребінцями, тільки поблякла, – думає Сашко Чеканчук.
Всі сідають навколо круглого столу, п’ють чай, їдять бутерброди і печиво, чекають на Анжелу.
– Шкода, що Мар’яни нема, – зітхає Ярослав, – хто тепер мене зробить мужчиною? Вона обіцяла мені цей подарунок до шістнадцятиріччя.
– От розпутна баба, царство їй небесне! – обурюється Майя Гаврилівна. – Таке говорити дитині!
– Ярославе, йшов би ти геть з-за столу! Таким, як ти, не місце серед порядних людей! – кричить Лариса.
– Пане Ярославе, ви, здається, таки ще не стали дорослим мужчиною, – каже Чеканчук, – бо дорослий мужчина ніколи не говорить на людях те, що жінка сказала йому наодинці. Це маленький хлопчик може ляпати про те, що йому казала доросла тьотя.
– А я і є маленький хлопчик, – басить Ярослав.
– А в нас розмова дорослих людей і: маленьким хлопчикам тут нема чого робити...
Знову дзвоник у двері. Це Анжела. Лариса допомагає їй стягти пальто, кладе на її стілець дві подушки. В Анжелки дуже високий верескливий голосок. Вона вітається з усіма, віддає Ларисі ключі, а Майї Гаврилівні простягає хризантему, яку хапає ворохобник Ярослав і суне її в чашки з чаєм усім присутнім по черзі.
– Як ви думаєте, Анжело, – запитує Майя Гаврилівна, – що сталося з Мар’яною? То був нещасний випадок чи вбивство?
– Це не має ніякого значення! – впевнено відповідає Анжела. – Це не принципово, чи вона впала, чи її хтось штовхнув. Головне, що вона не молилася. Не дякувала Бога за те, що мала все, чого хотіла.
– А ти дякуєш Бога, Анжело?
– За що? За те, що я страшна і покручена? Переді мною Бог завинив. Навіть, як дасть мені купу грошей, я не куплю собі того, що Мар’яна мала задурно. В неї все виходило! І вона запишалася!
– То, може, все в неї виходило не без допомоги диявола? – запитує Ярослав.
– З дияволом вона не загравала! – переконано твердить Анжела. – І про допомогу не просила! Вона була вся по той бік від усього, а так теж не можна.
– Вона відкривалась тобі, Анжело?
– Ні. Але покоївки багато бачать.
– А як ви познайомились з Мар’яною? – запитав Чеканчук.
– Вони жили поряд на Саперному полі, – відповіла Лариса.
– Так, – підтвердила Анжела, – і ще тоді, коли вона тільки вчилася в десятому класі, мені наснився такий сон про неї, що я зрозуміла: вона закінчить погано!
– А який сон? – жваво цікавиться Майя Гаврилівна.
Товариство за столом починає переповідати, що кому снилося двадцять років тому і що збулося, а що ні. І навіть Лариса, яка нібито є розумною жінкою, виявляє велику обізнаність у тлумаченні сновидінь, чим пишається.
Рідкісно бездарний вечір, – думає Риженко. – Якщо вчора ми щось з’ясували, то сьогодні суцільна втрата часу. Але встати й піти не виходить і він робить спробу перевести розмову з містично-потойбічних рейок на реальні, бо ж люди гинуть саме на таких.
– Анжело, вибачте, я трошки зміню тему. Можливо, вам випадково відомо, чи не зустрічалася покійна Мар’яна з кимось, крім американця Джері Біста?
– Якраз про американця я не знаю. Не було в неї ніякого американця! Але рік тому, так, то було в грудні, ще до нового року, в неї зупинявся мужчина. Я прибирала у ванні. А потім забирала дві подушки з підлоги в кабінеті.
І ми дуже любили на підлозі, – подумав Риженко.
– А потім, десь навесні, – белькотала Анжела, – у неї знову зупинявся мужчина, я думаю, той самий, він був із хлопчиком. Хлопчик спав у великому ліжку в спочивальні, а вони знову на підлозі в кабінеті. Хлопчик грав на скрипочці. І влітку перед осінню вони з’являлися. А більше їх не було. Це я точно знаю!
За вікном виє вітер. Гримлять ринви, здригаються шибки. Час додому. Риженко і Чеканчук, обидва, з жахом думають про необхідність проводити додому Анжелу.
– Наступне засідання Групи Пошуку Істини призначається в мене, – каже Риженко в передпокої.