Коли вони втрьох вийшли на вогку вулицю, що після п’яного очманіння від поминок здалася їм раєм, Риженко натякнув, що проведе Ларису, їм обом у центр, а пан Чеканчук може спокійно їхати на свою Оболонь. Чеканчук відповів, що в них з пані Ларисою зовсім інші плани, пан Риженко може не переживати за пані Ларису. А пані Лариса, яка не сприймає моменту неузгодженості обох Сашків, пропонує їхати до Мар’яни втрьох. Згадати євроакцію "Інтелектуали за свободу", де вони так добре погуляли вчотирьох, пом’янути Мар’яну ще раз і поміркувати разом, чому загинула Мар’яна Ха, вірніше Мар’яна Ікс, і чи мають стосунок до її смерті її сережки та каблучка зі смарагдом. Бо ж одна голова – добре, дві – краще, а три – зовсім добре. Почувши про свій смарагд, Риженко погодився. Кінець кінцем той Чеканчук не такий уже й огидний. Тоді, на євроакції, вони, і правда, мали непоганий час. І Чеканчук подумав: а може, воно на краще, як вони з Ларисою не будуть зустрічатися віч-на-віч. Адже від тих давніх часів, коли в них був роман, вони перетиналися багато разів, і на людях трималися природно й невимушено. А наодинці не знали, що й сказати одне одному. Зараз модно не робити культ з минулого. Було – було, і за водою спливло. Колишні наречені, колишні подружжя запросто спілкуються і стають кращими друзями, ніж були в період любові. В них з Ларисою так не виходило. Бог з ним, з тим гордим собою Олександром Риженком, він, Олександр Чеканчук, також знає собі Ціну.
До Мар’яниної хати доїхали на таксі. На Хрещатику зайшли до Гастроному купити горілки, але Лариса попросила, щоб то був коньяк. На дверях Мар’яниного під’їзду полагодили кнопкову систему, але Лариса знала код. Піднялися на шостий поверх, і, долаючи непрошене моторошне відчуття, відімкнули темну квартиру. Чеканчук уже був тут позавчора, по дорозі він подумав, де можна буде сісти втрьох коло пляшки в тому суперєвро-мешканні, де Мар’яна рішуче ліквідувала кухню як елемент радянської жлобської субкультури. Але Лариса, яка зрідка допускалася до Мар’яниних апартаментів, знала, що диван-козетка посеред салону легко роз’їжджається на шість крісел навколо круглого столика регульованої висоти. Посеред того столика й поставили принесену пляшку. Коли Лариса вийшла до кабінету за склянками, побачила на телефоні новий меседж.
– Моя люба, чого ти мовчиш? У мене серце не на місці. Озвися, Мар’яно! – записався на автовідповідач хрипкуватий стурбований чоловічий голос.
Того вечора він грав у підземному переході на майдані Незалежності, і Паганіні звучав з таким надривом, ніби скрипаль вийшов на сцену, щоб зіграти востаннє у своєму житті. І смичок не торкав струн, і ноги не торкались землі. Перехожі, звичні до голодних музикантів і нездарих концертів, вражено зупинялися. Бо то була музика, що дає сили гідно померти, як немає сил гідно жити. Всі падіння і злети його сорокашестирічного існування пливли в кольоровому тумані перед його очима, і він не бачив своїх слухачів, деякі з яких навіть витирали сльози, і мало не всі кидали у футляр від скрипки монетки по 25 чи по 50 копійок. У нього вже давно набралося на квиток додому, а він все грав і грав, як, мабуть, грав тільки на дипломному концерті два десятки років тому. Тоді він був молодим, гарним і здоровим, але тоді також хотілося тільки одного: грати, грати, грати Паганіні, аж поки не прийде смерть. Хтось із невеличкої юрми слухачів гукнув, щоб він заграв "Мурку", хтось попросив заграти "Шербурзькі парасольки", і, можливо, іншим разом він би заграв, бо вмів імпровізувати на скрипці все, що завгодно. Але того вечора йому не хотілося жодної профанації. Він заграв 24-й найпронизливіший каприс і після останнього акорду вклонився мало не в ноги своїм випадковим слухачам. А коли підвів голову, побачив розкішну пані з рудуватим волоссям на комірі коротенької пухнастої шубки, і йому стало соромно, що він грав тут, у цьому брудному переході, а не на сцені Колонного залу. Він присів навпочіпки, став зсипати до кишень монети з футляра. Ті, хто слухав його, розійшлися, і тільки пані в шубці не йшла геть. І, коли він незграбно нахилявся до футляра, щоразу бачив поблизу її химерні черевички з трьома срібними пряжками по боках. А коли зібрався йти, підхопивши скрипку й рюкзачок, вона заговорила до нього:
– Ви дуже добре грали.
– Дякую вам...
– Ви дуже добре грали. Ви не з Києва, правда?
– Ні, а як ви здогадалися?
– Ви грали там, де нема ваших знайомих. А ви ще не дійшли до повного знецінення особистості.
– Дякую, дякую вам. У мене так давно не було слухачів.
– Ви з якої-небудь обласної філармонії?
– Тут ви трошки помилились. Я директор дитячої музичної школи. Втім, не знаю, чи збереглася там моя посада.
– І ви зберегли у провінції такий рівень?
– У нас іноді бувають дуже здібні учні. Нечасто, але заради них варто тримати рівень.
З підземного переходу вони піднялися на Хрещатик. У вечірньому повітрі блищали фіалкові зірочки морозного снігу. Скрипаль і жінка деякий час ішли поряд мовчки, а потім жінка раптово глянула йому в обличчя:
– Куди ви зараз?
Скрипаль глянув на годинник, який намагався продати сьогодні вранці на Сінному ринку. То був дуже хороший годинник. За нього ніхто не давав більше шести гривень, а цього б не вистачило й на квиток у загальному вагоні. Він і скрипку намагався продати, бо після виходу з лікарні опинився в тому неймовірно принизливому стані, коли нема на що доїхати додому, і, хоч помри, а ніхто ж не позичить на дорогу.
– Мені на донецький поїзд. Я спізнився. Але вночі йде пасажирський. Тепер я доїду – і він дзенькнув монетами в кишенях.
– Ходімте до мене. Я живу тут, поряд. Поїдете завтра. А цього вечора поговоримо про вас і про ваших учнів.
Морозний сніг, гучні люди навкруги і весь химерний Хрещатик гойднулися навколо нього і попливли проти годинникової стрілки.
– Ходімте. Чи на вас чекають завтра вранці?
– Ні, на мене не чекають завтра вранці...
Він рушив за цією жінкою, голодний, немитий неголений чоловік, що хилився від зимового вітру. Сьогодні вранці він вийшов зі смердючої столичної лікарні, де з нього видалили якісь непотрібні частини, де він мало не залишився назавжди. А там, куди треба їхати донецьким поїздом з пересадкою, на нього чекає музична школа, де померзли всі роялі і розкрали всі віолончелі, а також будиночок з сірої цегли і садочок над яром, де хазяйнує нелюба жінка, яка, одначе, тринадцять років тому невідомо від кого примудрилась народити Геніального хлопчика-музиканта, єдине, чому він живе з тією жінкою, а, може, й на світі взагалі. Ця жінка писала, що не має грошей їздити до нього, а гроші на зворотну дорогу передає через знайомого знайомих, якого він так і не дочекався. А тепер він іде по вечірньому Хрещатику за неймовірною жінкою в коротенькій шубці і дивиться, як дурень, на її впевнені стрункі ноги в химерних черевичках з трьома пряжками по боках. Куди вона веде його? Можливо, в якийсь притон, де його змусять грати для п’яної "малини", відберуть годинника, скрипку і ті гроші, що він їх заробив своєю грою... Жінка озирнулася: