Біст міцно потис руку Лариси, висловив надію на fruitful cooperation in the nearest future[21]. А Лариса, вже виходячи з офісу, по-перше, згадала, що не взяла кольорових ілюстрацій, по які, власне, йшла сюди, втім, які вже там ілюстрації, якщо відкриваються такі перспективи? А по-друге, Лариса подумала, які можуть бути перспективи, коли в неї на голові нестерпний Ярослав. Якщо вона працюватиме в офісі Біста, а він залишатиметься в хаті сам, то не ходитиме до гімназії, за яку вноситься щомісячна платня. Треба забирати маму з лікарні під розписку, годі лікувати тромбофлебіт, треба приглядати за онуком, поки його мати робить кар’єру в інтересах того ж онука, себто сина. Матуся, що пече пиріжки і щиро цікавиться кожним прожитим днем своїх діточок, уже віджила своє. Сучасні діти потребують інших мам, здатних, якщо треба, влаштувати, якщо треба, заплатити, а якщо треба, то й витягти з поганої історії. Адже на сучасних тат надії немає. Єдину послугу, яку вони ще роблять своїм дітям, так це роблять їх. Іноді зовсім недоречно, – обурено подумала Лариса Лавриненко, зіткнувшись на порозі офісу із Сашком Чеканчуком.
– Ти дуже поспішаєш? – запитав Чеканчук.
– На тебе всі чекають, – відповіла Лариса.
– Я щойно з моргу. Її вже прибрали і поклали в труну.
– Ну і як?
– Завтра побачиш. Ти ж прийдеш?
– Звичайно.
– А вчора вранці я був у неї вдома. Заніс її дорожню сумку. Просто не знав, куди її.
– Ну і як?
– Цей ремонт, звичайно, вражає. Картини у вітальні, кухні нема...
– Ти цього раніше не бачив?
– Не бачив.
– І ти вражений?
– Ти знаєш, найбільше я вражений повідомленням на її автовідповідачі. Взагалі багато дивного з її загибеллю. Гроші на місці, документи на місці.
– Я про це знаю.
– Але зникли її коштовності.
– Які коштовності?
– Ну... сережки, що вона носила... з діамантами.
– Правда? – Чеканчук відчув, що нарешті Ларисі стало цікаво, і повів далі:
– А ще в неї на автовідповідачі записано, ніби хтось на неї чекав у день її загибелі. Так і наговорено: Люба, чому ти не приїхала? І в електронній скриньці приблизно те саме.
– Ой, у тебе є ключі від її хати?
– Так, але Біст, очевидно, тепер забере, щоб відвести туди хлопця.
– Слухай, не віддавай! Або зроби копії! Підемо туди після похорону, може, щось іще знайдемо цікаве! З її смертю не все так просто! Я не вірю в нещасний випадок!
Чеканчук нервово глянув на годинник:
– Ти вибач, на мене чекають! Але я із задоволенням пішов би туди з тобою! З одного боку, нібито, так, нещасний випадок, з іншого боку – стільки незрозумілого. До зустрічі, Ларисо! Був дуже радий тебе зустріти!
– І я рада! До завтра!
Чеканчук не наважився розповісти про горбату потвору в Мар’яниній хаті. Тоді б Лариса неодмінно покрутила би біля скроні і сказала, що в нього перегрів систем. А про вірші він не сказав їй навмисне. Хай це буде їхня з Мар’яною дивна таємниця.
А тим часом Олександр Риженко віз до редакції в трамваї номер 14 дискету з некрологом. Біля ринку багато пасажирів вийшло, і, поки заходили нові, він сів біля вікна і заплющив очі. Він згадав своє незрозуміле відчуття тривоги саме в ті хвилини, коли з нею все те сталося, – невже причиною був напис gennuine на ремінці для годинника? А ось за вікном трамваю ще одна асоціація – будинок, де жила покійна тітонька Тала. Теж пов’язано з Мар’яною, ще й як!
Мар’яна Хрипович була першим гріхом Олександра Чеканчука. Але не в розумінні порушення сьомої заповіді – це на сьогодні не гріх. Більше того, як згодом виступала в медіа та сама Мар’яна, гріх того не робити. Бо стаєш агресивним, соціально небезпечним, огидним собі й людям. А коли палає сонце, облітає пахучий цвіт, а вам з подругою по 18, сам Бог велів – так, Бог, а не диявол, – обніматися на вулиці і шокувати бабусь довгими цілунками в метро. Ні, через Мар’яну Хрипович Сашко Риженко порушив значно серйознішу заповідь, здається, п’яту. Кажуть, є жінки, що надихають на подвиги, щоправда, таких ніхто не бачив. А є такі, які штовхають до злочинів, і це не найгірше. Найгірше, коли жінка не спонукає чоловіка до жодних дій. Те, що для одних є подвигом, для інших є злочином.
Отже, мамина тітонька Тала, недобиток тонкого прошарку давніх мешканців київських бельетажів. Її син загинув на війні, і чоловік десь загинув. А сама вона доживала вік у великій кімнаті колись розкішних апартаментів, які в кращі часи. усі належали її родині, а потім, як годиться, стали комуналкою. Але й у тій єдиній кімнаті збереглися чари, що зазвичай іменують словом іноземного походження шарм. Поміж чарівних дрібничок – статуеток-пастушок і химерних виделок окремо для сардин, окремо для твердого сиру, існувала скринька справжніх коштовностей. Там були кольє, браслет, оксамитова стрічка з камеєю, крихітна каблучка з великим смарагдом. Перестарілій власниці той перстень не налазив навіть на мізинець. То була прикраса для рук, які цілують, для тоненьких вишуканих пальчиків.
Стара тітонька вже не виходила на вулицю, коли Сашко, на прохання мами, забігав до неї, заносив продукти, пив з нею чай і з сумом відзначав, що донедавна цікава співрозмовниця забувала все на світі і плутала онуків покійної сестри і своїх незабутніх залицяльників. І тоді він наважився. Шкатулка стояла в одній з численних шухляд комоду, він знав, у якій. Майже всі самоцвіти людство навчилося створювати штучно. Рубін, аметист, сапфір вирощують у лабораторіях! вони нічим не відрізняються від тих, за якими колись виряджали ризиковані експедиції до Індії чи до Південної Африки. Тільки смарагдів та алмазів ще не синтезують. Тому вони й досі такі коштовні. Великий зелений смарагд оточено скалками діамантів. Один із камінців випав, це майже не порушує композиції. Навпаки, підкреслює несучасність виробу, робить його шляхетнішим.
– Це тобі, Мар’яно.
Вона завмерла. Закам’яніла на довше, ніж він міг уявити у найсолодших мріях.
– Але, Олдрику, це золото, і каміння страшенно коштовне.
– Більше того, це дореволюційне золото. Дивись, 56-та проба.
– А до мене не прийде твій батько, як за сережками, що їх подарував Рогожин Настасії Філіповні?
– Ні, не прийде, – твердо відповів він. Настільки твердо, що сумнівів не могло бути.