Імітація

Страница 10 из 51

Кононенко Евгения

Але в спальному вагоні Чеканчук виспався добре, як у дитинстві. За чашкою дорожнього чаю прийняв остаточне рішення неодмінно навідатись до Мар’яниної оселі, чого б це йому не вартувало. До Києва потяг прибув вчасно. Їх з Мар’яною зустріли. Чеканчук зарання приготував документи, з якими тіло мали везти до моргу, але була потрібна його присутність. Його ніхто не запитав про ключі від Мар’яниної хати, а він був приготувався відповідати, що їх у нього нема. Нема і все тут. Він знову підписував якісь папери, хтось уважно вивчав ті, що він їх привіз із Комбінатного, і йому здавалося, що от-от розпочнеться вчорашнє очманіння. Але до обіду він звільнився. І, стримуючи тривожне калатання серця, рушив до Мар’яниної хати. Може, її квартира опечатана, але все одно він поїде туди саме зараз, він зробить спробу потрапити туди.

Він був тільки один раз кілька років тому в тій квартирі, яку Мар’яна придбала після повернення зі Штатів. Його запросили на новосілля, себто, на презентацію квартири. Іще тоді Сашко Риженко в’їдливо жартував, чому на почесному місці не висить портрет Достоєвського. Пройда Риженко, який теж знав ходи й виходи до заокеанських університетів, через надійні канали довідався, чим насправді займалася Мар’яна Хрипович в Америці. Ця патріотка, чиї славні предки нібито ще за Київської Русі потерпали за український націоналізм, потихеньку заробляла собі на житло в столиці незалежної України, читаючи за океаном про російську літературу, а не химерний загальнослов’янський артистизм.

Говорили, що потім Мар’яна зробила в своєму мешканні фантастичний ремонт. Подивимось, якщо туди тільки можна зайти.

Людний Хрещатик завжди хоч трошки, а змінюється, навіть якщо від’їздиш зі стольного граду на два дні. Саме тут, неподалік від пасажу, її житло. "Типова ментальність Сапернослобідської графині: купувати квартиру – на Хрещатику! – коментувала вибір Мар’яни Лариса Лавриненко. – Справжня київська інтелігентка, – якби раптом заробила такі гроші, придбала би хату на Ярославовім Валу або на Львівській площі!" Коли Чеканчук пірнув під арку того хрещатицького будинку помпезно-сталінського зразка, серце ледь не вискочило з грудей. Але назад дороги не було. Здається, цей під’їзд. Кнопкова система поламана. Ліфт везе на шостий поверх. На дверях ніяких печаток. Ключі з плетеним брелком. Їх тут багато, сім чи вісім. Знову шумить ліфт. Хоч би не сюди, щоб ніхто не побачив, як він незграбно підбирає ключі до чужих дверей. Так, верхній замок відімкнули. Тепер нижній. Ключ довго не потрапляє до щілини, і крутиться погано. Але нарешті справу зроблено. А тепер хтось кладе важку руку на плече.

Ні, не кладе! І не треба самому себе лякати! Він прийшов покласти в Мар’янину хату її речі! Ось валіза, а ось опис речей. "Предмет жіночого туалету іноземного виробництва – 2 (дві) шт" Хто носитиме тепер це шмаття, що коштувало стільки грошей? У Мар’яни немає дочки, якій би перейшли в спадок її шкіра і хутра, а також її діаманти, і зокрема ті сережки, які...

Чеканчук замкнув за собою двері. Він у величезному передпокої-вітальні. Мар’яна виламала стінку між першою кімнатою і коридорчиком, утворився грандіозний єврохол, який має приголомшувати усіх, кому дозволили переступити цей поріг. На стінах – декілька картин, під стінами – євродіжки з рідкісними вазонами. Посередині вітальні – диван-козетка. Як у музеї. Далі важкі дзеркальні євродвері ведуть до коридорчика, куди виходять інші приміщення: ванна, туалет, спальня, кабінет, який Мар’яна переобладнала з кухні. Папери на столі в кабінеті й безладдя у спальні свідчать про спішний від’їзд і неодмінне повернення невдовзі. На телефоні в кабінеті блимають повідомлення. Їх два. Одне з Комбінатської міліції, те саме, яке три дні тому надійшло до офісу фундації. Друге ледь чутне, ніби з діжки. Очевидно, чоловічий голос надіслав його з провінційної телефонної станції. Слова можна розібрати тільки після кількох прослуховувань: "Люба, я чекав на тебе, а ти не приїхала. Що сталося?"...

Чеканчук вийшов з кабінету, кинув через поріг спальні Мар’янину дорожню сумку, але не зміг перейти того порога. Все воно так у його житті – прагнеш чогось, нарешті досягаєш, а потім думаєш: навіщо? Так воно і у великому, і в малому... Відтоді, як замислився про втрату сережок, так хотів пошукати їх у Мар’яни вдома. І от майже без проблем потрапив сюди і зрозумів, що не зможе вчинити обшук. І навіть, якби раптом щось переміг у собі й заходився шукати їх серед білизни та паперів, і нічого не знайшов, це не означало б, що сережок тут нема. Колись та сама Мар’яна розповідала, що син хазяйки, в якої вона наймала кімнату по вулиці Боженка, знайшов на звалищі напівзнесеного будинку термос, в якому між корпусом і колбою було заховано декілька великих радянських купюр. Очевидно, стара самотня людина, що боялась грабіжників, тримала там свої заощадження. А термос, вочевидь, після її смерті, викинули на сміття. Так само Мар’яна могла ховати дорогі прикраси деінде – он скільки речей у її спальні й кабінеті. Він шукав золото під землею, але абсолютно нездатний шукати його в жіночій спальні. Щоб це усвідомити, йому треба було прийти сюди.

Чеканчук, який ніколи не переймався забобонами, вражено подумав: а чи не ті сережки принесли Мар’яні нещастя? Втім, це було так давно, в неї по тому було й багато щастя... В їхньому бараку був Мирон Чобану, кремезний невисокий непривітний молдаванин. Він крав гроші у своїх сусідів. Частину грошей заробітчанам перераховували на рахунок в Ощадбанк, частину виплачували готівкою, яка лежала в тумбочках чи під матрацами – великі пачки радянських червінців і четвертаків. Той, хто крав золотий пісок, мав справу з міліцією. Той, хто крав гроші в сусідів, мав справу з дикою стихією самосуду, куди міліція не втручалася. Низького кремезного Чобану вбивали всім бараком. Його били по голові десяток пар ніг, а він дуже довго не вмирав. Потім мерзлі чоботи таки знайшли те місце скроні, яке... Всіх мешканців бараку без винятку змусили хоча б раз копнути крадія. Роздали крадені гроші тим, хто скільки недорахував зі своїх запасів, – усі казали правду. Потім поділили порівну гроші, зароблені Чобану. Коли Чеканчук повернувся до Києва, він вніс дві тисячі за свою однокімнатну квартиру на Оболоні – збирав гроші на більшу, думав будувати життя з Ларисою. В нього ще лишалося на меблі. А ті сімсот карбованців, свою частку від грошей убитого крадія Чобану, довго тримав окремо. На них і купив для Мар’яни платинові сережки з манюсенькими діамантами. Де вони тепер? Чи розповіли б вони таємницю загибелі Мар’яни? Чи вони спокійно лежать у якомусь із закутків цієї оселі, чекають на свою хазяйку й нічого не відають про її останні хвилини?