Віконечко зачинилося. Тарасик погрозив кулачком.
— У жаднюга! Пожалів десять копійок…
Хлоп’ята поверталися додому сумно, Павлик збивав палицею голівки реп’яхів.
— Нічого не вийде, — жалібно нив він. — У матері не вициганиш. Так і не побачимо фокусів. А так хотілося…
— А як ти думаєш… що таке — ілюзія по замовленню?
— Хто зна. Може, що захочеш — те й покаже фокусник…
— Ой, здорово! Треба розбитися на десятеро, а таки дістати!
— Де?
— Я спробую у вітчима…
— Ти ж казав, що він снігу не дасть…
— Може, й дасть, — похмуро мовив Тарасик. — Я ж в нього ніколи нічого не просив. Що ото кине, як собаці, на сніданки в гімназії, те й моє… Не журися, Павлику! Як випрошу то й для тебе буде. Ми таки побачимо ілюзіон…
— Ой, якби то! А тепер — я додому. Гукнеш мене, коли що…
— А печеру копати не поможеш? Може, ще щось знайдемо?
— Хай завтра, Тарасику. Бо мені ще треба нарвати берізки свині. Мати загадала. Як не нарву — дасть ввечері припарки. Тоді про ілюзіон нічого й думати…
— Гаразд. Хай — завтра, — поважно кивнув Тарасик. — А як випрошу грошей — побіжимо за квитками разом. Я гукну тебе!..
ВІТЧИМ
Вітчим, як завжди, прийшов з роботи після полудня, коли вже сонце хилилося до імлистого заходу. Тарасик зі своєї печери бачив, як він поволеньки зайшов до хвіртки, глянув пильним оком довкола, підняв якусь мотузочку, що лежала на стежині, і, згорнувши її, поклав до кишені. Зайшовши до хати, виніс на ґанок відро води й прадавній дерев’яний ківш. Сердито загилив ногою кота, що трапився на дорозі. Кіт несамовито закричав і шаснув у дерезу. Вітчим почав умиватися, розхлюпуючи воду, і, порскаючи, проклинав кота.
— А щоб ти здох йому! Погибелі на тебе нема, дармоїда! В печінках мені сидиш, паскудна тварюко! Де тебе не посій, там і вродиш…
— За що він його? — жалісливо прошепотів Тарасик. — Нічого ж котик не вчинив, сидів смирненько…
Вітчим умився, щось буркочучи, почав утиратися. Втирався він довго й нудно, ніби хотів одполірувати до блиску своє кругловиде, в ластовинні, обличчя та великі червоні вуха, з яких стреміли руді пучки волосся.
Потім він виніс надвір чавун вчорашнього борщу, котрий сусідська баба Химка варила їм щодва дні. Поставив на одноногому столику, вкопаному під напіввисохлою грушею. Розгорнув газету, почав різати на кавалки ліверну ковбасу й чорний хліб.
— Тарасе! Тарасе! — гукнув він.
Тарасик неохоче виповз із притулку, обтрусився.
— Тут я…
— Йди їсти… Бери ложку…
— Тарасик сів на ослін напроти вітчима, з-під лоба зиркнув на його непривітне обличчя. "Дасть чи ні? Просити чи ні?" Він почав знехотя хлебтати несмачний борщ, поглядаючи на шматочки ковбаси.
— Чого в пилюці? — буркнув вітчим. — Знов довбався в землі?
— Еге ж…
— Не шануєш одежини. Мені кожна копійка потом дістається, а ти…
Тарасик промовчав. Вітчим одгорнув для нього три шматочка ковбаси. Хлопець не зчувся й коли, як вони опинилися в його животі. Вітчим косо глипнув на нього.
— Меткий. Аби так до роботи був моторний та до навчання… Де був сьогодні?
— Дома гулявся… А в мене до вас, дядьку Семене, є прохання, — зважився, нарешті, Тарасик і подих у нього перехопило.
— Дядьку, дядьку! — перекривив вітчим. — Що там у тебе?
— Дайте мені десять копійок, ледве чутно мовив хлопець. — Я більше не прохатиму нічого…
— Десять копійок? — скрикнув вітчим і на його щоках проступило коричневе ластовиння. — Навіщо тобі такі гроші?
— Хочу побачити цирк… Приїхав до нас… Я читав афішу…
Вітчим набурмосився, колючим поглядом провів по скуленій постаті пасинка.
— Знаю, що буде цирк. Сам піду нині ввечері. Та чи заслужив ти на ласку? Непривітний, злий, як зінське щеня. Дивишся вовком на мене. Дядьком звеш.
От назви батьком — може, й візьму тебе на цирк… Назви…
Хлопець мовчав, утупившись поглядом в спориш під ногами.
— Ну, чого ж мовчиш? Хліб мій їси, а батьком кликати не хочеш? Язика ковтнув? Дядько я тобі чи батько? Кажи!
— Мій батько вмер, — тихо, але вперто прошепотів Тарасик.
— Умер, умер! — люто сикнув вітчим, вдаривши дерев’яною ложкою по столу. — Знаю, що здох! Як собака! На каторзі!
— Ні! Ні! — не стримавшись закричав Тарасик. З очей хлопчика бризнули сльози, в грудях сильно затіпалося серденятко. — Він гарний! Це ви… Ви — собака! А тато мій — герой! Мені мама казала!
— Ах ти, цуценя! — гаркнув вітчим, хапаючи його широкою долонею за сорочечку. — Десять копійок просиш, а називаєш собакою!? Та я тебе… вовче сім’я!
Сорочка тріснула, Тарасик випручався з жилавих рук, метнувся до дерези. Вітчим, важко гупаючи чобітьми, наздогнав його, повалив на моріг. Скинувши штаненята, почав періщити очкуром, малюючи на худенькому задочку, схожому на два зубки часнику, сині й багрові смуги.
Тарасик прикусив губу, гриз бур’ян, але не кричав. Ніколи, ніколи він не почує його крику. Не діждеться!
Баба Химка виглянула з-за тину, жалісливо загукала:
— За що катуєш, Семене, хлопця? Перестань! Ось кому кажу — перестань!
— Хіба це хлопець! — заричав люто вітчим, але все таки кинув Тарасика на траві і, плюнувши, рушив до столика доїдати харч. — Це Ірод! Бачитимеш ти тепер цирк, як свої вуха! Сиди дома і не рипайся! Чуєш? А не послухаєш — шкуру спущу!..
Тарасик не слухав його погроз. Він заліз до своєї схованки-печери, скулився там і дав волю сльозам. Серце його палало вогнем помсти і образи.
— Гад… гад… гад…, — схлипував він, розтираючи на щоках брудні патьоки сліз. — Я тобі… я не знаю, що я тобі… Мамо рідна… Матусю моя… Прийди до мене… Нащо ти мене оставила самого…
Біль вщухав, сира земля холодила спину і полегшувала щеміння. Тарасик сів у печері, зігнувшись бубликом, обняв руками коліна і сумовито дивився у круглий отвір печери, на багряне червневе передзахіддя. Тата, його любого тата він назвав собакою! За що? Вони ж обоє були товаришами, прийшли у місто з села заробляти на цукровому заводі. І обидва любили маму, так вона казала. Та мама вибрала тата, бо він був добрий і ласкавий. А потім був страйк на заводі, робітники хотіли більшої плати. Тато був головний, він хотів, щоб всім було добре. А хтось доніс на тата, його арештували і запроторили на Сибіряку. А там він тікав з каторги, і його вбили… Він герой, а не собака! Мама точно знала! А потім цей… Семен… піддобрився до мами… вона перейшла до нього… разом з Тарасиком. За два роки мама змарніла, дуже хорувала, і вмерла… Тужила дуже за татом… А я… на кого я лишився? За що ж він так погано лає любого тата?