Тоді могутній Діомед грізно крикнув до Афродіти:
— Тікай звідси, Зевсова донько! Хіба тобі місце серед жорстокого бою? І хіба тобі замало клопоту — підмовляти легкодухих жінок? Тож тікай мерщій звідси.
І Афродіта пішла, скривджена, стогнучи з болю, а її ніжне тіло наче враз потьмяніло. Прудконога вісниця Іріда поспішила до богині, підхопила її та й повела з бойовища.
Нараз угледіла Афродіта на хмарі свого рідного брата — буйного Арея, а поруч, тут-таки на хмарі, відпочивали його коні. Підбігла до брата і впала перед ним на коліна, слізно благаючи:
— Зглянься на мене, любий брате Арею, і відступи мені колісницю із золотозбруйними кіньми, щоб я могла дістатися на захмарний Олімп. Страшну рану заподіяв мені смертний зухвалець, здається, він ладен битися із самим Зевсом.
Не гаючись, підвів Арей золотозбруйних коней, прекрасна богиня стала на колісницю, за нею Іріда, і слухняні коні помчали у височінь.
Тільки-но прибули вони на високий Олімп, Афродіта подалася до своєї матері, океаніди Діони, і кинулася їй в обійми. А та, ніжно пестячи доньку, спитала:
— Хто з-поміж безсмертних богів насмілився тебе скривдити, любе дитя? І за віщо?
— Ні, матусю, не бог наднебесний поранив мене, а смертний зухвалець на ім'я Діомед. А за те, що я хотіла винести з бою свого любого сина Енея, він-бо миліший мені за всіх смертних. Та ахеї вже б'ються не з троянцями, вони здіймають руку на безсмертних богів!
— Доню моя, хоч і гірко скривдив тебе той зухвалець, але треба, дитино, якось перетерпіти. Уже не раз від рук смертних людей зазнавали тяжких ран блаженні боги — і державна Гера, і грізний
Арей, і навіть жахливий Аїд. Та знай: зле поведеться людині, що зняла руку на безсмертного бога, недовгий буде їй вік. Така доля чекає тепер і нерозважного Діомеда: ніколи дитина не назве його батьком і гірко ридатиме молода дружина, як почує страшну звістку про героєву смерть.
Кажучи так, Діона витерла кров на доньчиній руці, і враз загоїлась пекуча рана. Завважили це богині Гера й Афіна та й узялися намовляти проти них Зевса. [39]
Але Громовержець тільки всміхнувся, підкликав золоту Афродіту і лагідно мовив до неї:
— Любе дитя, не для тебе жорстокі чвари і війни, залиш їх Ареєві та Афіні, маєш-бо іншу турботу — пробуджувати кохання і шлюби єднати.
Поки блаженні боги отак перемовлялися на захмарному Олімпі, на землі і далі точилася битва. Знову Діомед нестримно кинувся на Енея, хоч гаразд знав, що сам бог Аполлон простер свою могутню руку над героєм. Та не відступив Діомед і перед далекосяжним богом, а все поривався вбити Енея і зняти з нього дзвінкий обладунок.
Пойнятий жагою вбивства, тричі кидався Діомед уперед, і тричі розгніваний Аполлон відштовхував його ясний щит.
Та коли кинувся Діомед, наче буря, вчетверте, Аполлон грізно гукнув на зухвальця:
— Схаменися, смертний! Не смій, навіть подумки, рівнятися до нас, олімпійців. Ніколи не будуть рівні плем'я безсмертних богів і плем'я людей земнородних!
І відступився Діомед, щоб не гнівити срібнолукого бога. А той миттю переніс Енея у свій Пергамський храм, де пишнокоса Лето з дочкою Артемідою заходилися гоїти рани героєві. Не гаючи часу, далекосяжний бог створив Енеєву подобу й переніс її на бойовище. Воїни повірили, що то справді Еней, і знову завирував жорстокий бій. А між людьми, весь у смертній крові, гасав грізний Арей, бог війни.
— Послухай мене, губителю людей,— мовив до нього Аполлон,— чи не забрав би ти звідси зухвалого Діомеда, що ладен битися з самим Зевсом? Спершу він поранив ніжну Кіпріду, а тоді надумав змагатися навіть зі мною.
Мовив так Аполлон і сів на узгір'я Пергаму, а грізний Арей, прибравши подобу фракійського вождя Акаманта, став підбадьорювати троянців:
— Діти Зевсового нащадка Пріама! Доки ви терпітимете, щоб вас убивали ахеї? Чи хочете, щоб вони дійшли аж сюди, під самі мури священної Трої? Тяжко поранено славетного Анхісового сина Енея, що всі його шанують нарівні з великим Гектором. Нумо до бою, врятуймо героя!
І стали троянці лицем до ахеїв. Попереду то тут, то там серед троянського війська блищав шолом великого Ректора. Наче біла хмара, знялася курява з-під кінських копит аж до мідно-бурого неба. [40]
А грізний бог Арей вкрив бойовище густою імлою, допомагаючи троянцям, бо просив за них бог із мечем золотим — Аполлон.
Сам же Срібнолукий вивів із Пергамського храму Енея, знову повного сили й відваги, і переніс його на бойовище. Зраділи троянці, побачивши героя, живого і дужого, та не мали часу розпитувати, що з ним скоїлося,— нестримно-бо мчали всі на ахеїв. Але ті
Ані троянської сили, ні нападу їх не боялись.
Грізно стояли, мов хмари, що в пору безвітря Кроніон,
Високоверхі обкутавши гори, на місці тримає
їх непорушно, доки покоїться сила Борея
Й інших бурхливих вітрів, що тільки повіють із свистом —
І розбігаються враз похмурі, насуплені хмари.
Так непорушно, без страху, троян дожидали ахеї.
Бойовий дух в ахейському війську підносили запальною мовою хитромудрий Одіссей, могутній Діомед і обидва Еанти. Володар мужів Агамемнон швидко обходив шереги воїнів і закликав:
— Друзі, будьте мужні й безстрашні! Соромтесь один перед одним утікати з жорстокого бою. Для боягуза немає у втечі ні порятунку, ні слави!
По тих словах метнув цар Агамемнон свого довгого списа і поцілив троянському воїнові в груди. Задзижчали в повітрі стріли, забряжчала мідна зброя. Падали люди — поранені й мертві, тяжкий стогін лунав над землею.
Попереду троянського війська бився блискучий Гектор, а поруч нього весь час був сам бог війни, могутній Арей. Затремтів безстрашний Діомед, побачивши грізного бога, і відступив. Так відступає мандрівник, нараз опинившись перед бурхливим потоком, що мчить із гір до синього моря. Гляне він униз, на біле шумовиння і бризки, та й назад мерщій завертає.
Відступив дужий герой і мовив до ахейських воїнів:
— Друзі, недарма дивує нас своєю хоробрістю блискучий Гектор, завжди його боронить якийсь могутній бог. Ось і тепер із ним поруч сам бог Арей, що прийняв подобу смертного. Тож відходьте мерщій, не насмілюйтесь битися з безсмертними богами.
А троянці дедалі дужче тіснили ахеїв. Бряжчала зброя, іржали коні, падали люди. Ось зійшлися в герці Гераклів син Тлеполем і лікійський володар Сарпедон, обидва — нащадки всевладного Зевса. [41]