А я мимохіть від нього відсахнувся, я таки зачув у його словах погрозу і... злякався, і з переляку лепетав, що, навпаки, дуже він мені подобається, люблю, бігме таких чоловіків, таких типових українців, ми, галичани, зроду присадкуваті, ноги постирали об каміння, а бесіда наша покалічена польщизною, а душі наші — хитрі й кручені, як лисячі нори.
Щось таке немудре плів я язиком. Непийвода милостиво, як дітвака, попліскував мене по плечу, все ще не гасячи посмішки.
— Ну-ну, товаришу, ми цих хитрих галичан перекуємо на простодушних і щирих. Чи нам довго? Ось побачиш, — пообіцяв.
Непийвода казав правду: перековка почалася відразу після виборів до Українських Народних зборів у Львові десь у жовтні. Спершу, немов на сміх, заарештували, щоб не були дуже мудрі, п'ятьох сільських комуністів, які за Польщі сиділи по Йванових хатах за свій комунізм, потім узяли голову читальні Бойчука, бібліотекаря Митришина, Василя Жираківського й Дмитра Василюка — обидва хлопці вчилися у Львові на правників; арештовані нібито були ворогами нової совіцької влади і мали супроти неї злі наміри.
Я особисто, простий рільник і навіть член колгоспу, до ніякого гріха не почувався, навіть гадки не мав, що й мене можуть причислити до ворогів... не мав гадки, добродію мій Василю, до того моменту, поки Непийвода не поплескав мене по плечу: він запримітив, що я підглянув його справжнє лице і що душа його покусана скаженим псом, а йому розходилося до пори й до часу не показувати ратиці... ая, грав роль доброчина, який у будень і в свято лише сушив собі голову, як би швидше ввести бідного галичанина до раю.
Коли рано-вранці двадцять другого червня сорок першого року Гітлєр збомбардував летовище в Бистричанах, а по селах покотилася чутка, що тієї ж ночі німецькі літаки скинули на парашутах у лісах і полях диверсантів, то енкаведисти подуріли: в Рогачі заарештували майже всіх професорів колишньої гімназії, а також понад тридцять гімназисток — сімнадцятирічних пуп'янків; у селах забирали священиків, хлопців і дівчат, які колись в читальнях ставили вистави, читали газети й книжки; про всіх них казали, що то германські шпійони, що вони в запіллю гострять ножі на радянську владу. Полювання на людей чинили ночами, пітьма їм помагала... вони були кревняками пітьми, рідними її дітьми; пітьма ними комашилася, немов голодними щурами, що винюхували поживу. Ніхто не був певний, що сеї ночі по нього не прийдуть, я теж потерпав, дарма що не почувався винним; а ще думалося мені, наївному, що мусили бути підстави для арештів: може, німці декого підкупили, щоб зривали мости й сіяти паніку, може, арештовані чимсь іншим завинили, бо на мій хлопський розум ніхто не має права хапати першого-ліпшого лише через те, що почалася війна. Адже це були, так сказати, радянські люди, десь там на заході, де фронт, армія ніби грудьми цих людей від німоти боронить, а тут цих людей, енкаведе пакує до арештів.
Моя мудра Параска радила, щоб я уступився з дому, перебув біду у лісі або у житах, але я жінку не слухав, почувався, прецінь, чистим, як ангел, чого маю втікати від жони і дітей?
Вони таки прийшли...
Ми ще з Парасею не лягали, чипіли на лаві, погасивши лампу. Ніч випала глуха, темна, але не тиха, ні — вили пси, і здавалося, що пси роздирали ніч на кавалки. Хлопці наші Григор і зовсім малий пуцьвірок Митро (Параска вродила 'го на Різдво) спали, янголами заколисані, а ми обоє стерегли їх сон і своїми очима бачили, як насувається, підступає до нас біда; кров замерзала від передчуття тривоги, я був готовий виповзти через задні двері з хати, з цього непевного човна, котрий чимраз більше розгойдувався, і порачкувати поза городами у вільшину, заритися там у купу нарубаного ріщя, але було вже пізно: перед вікнами, на причілку й за хатою хапливо, як чорні спалахи, метнулися тіні, а у вікно легко постукали:
"Відчини, Ваню, це я, Непийвода" — почув я знайомий голос, і обруч страху, що раптом стиснув мою голову, зсунувся, тріснув, і я полегшено зітхнув. Непийвода й раніше, до початку війни, вечорами заходив до мене повечеряти й по-панібратському побалакати або ж просився на нічліг, бо часом засиджувався в сільській канцелярії допізна і не хотів уночі гнати коней до Рогача.
— Хай моя Таня, — говорив бувало про свою молоду дружину — вчительку в райцентрі, — сьогодні сама лягає у холодну постіль. Громадські справи на першому місці, а жінка й діти — то вже потому.
— Ну-ну, то ще не знати, що головне, — сперечалася з ним моя Парася.
І Непийвода безпомічно розводив руками; і такий сердечний був, такий м'який, що я геть чисто забував про колись підглянуті його білі, мов зі скла литі, очі й зціплені зуби, й стиснуті кулаки... кулаками він немов натискав на гашетку кулемета, розстрілюючи тих, яких везли в Сибір, і тих, що ще в Черчені лишилися.
Тієї арештантської ночі я впустив Непийводу до хати без зайвих слів. Намацав на припічку сірник, щоб засвітити лампу, а жінка метнулася завішувати веретами вікна.
— Не треба, нічого не треба, — промовив без погрози Непийвода. — Нема часу. Збирайся, Ваню... І не ризикуй: хата обступлена бійцями. — Він, певно, помітив, що я інстинктивно зробив крок до вікна, готовий скочити в ніч.
— Куди ви його? — схлипувала Параска. В одній лише сорочці, вона світилася білизною, і здавалося, що було від неї ясно; Параска стояла на порозі, розпростерши руки на одвірки, і цим немовби хотіла мене оборонити, не пустити в невідоме, що ощетинилося штиками. — Діти ж у нас дрібні. Та й він, Іван, нічим перед ніким не завинив.
— Ну да, — обізвався упівголоса Непийвода, — чи я не знаю, що Ваня не винен, у нічому не замішаний? Я за нього ручаюсь. Але... дещо треба вияснити. Такий наказ. Вранці, Параско Петрівно, він повернеться. Вірите мені?
Облесливо говорив, а в руці тримав наган, я ніяк не міг сполучити облесливі слова з його наганом і москалями, що обступили хату, немов вороже гніздо.
Я хотів вірити Непийводі, що й справді треба тільки щось уточнити, я сам себе заколисував, це була моя надія... а серце билося в ребра, і плив у жилах страх, і цокотіли, як на морозі, зуби. Параска жіночим своїм нюхом, відчуваючи мій стан, обняла за плечі й сказала: