Я зібрався прощатися з Ґонтарем.
— Почекайте, — зупинив він мене. — Почекайте, — повторив. — Маю до вас офіційну справу, і то дуже важливу, яка стосується вас особисто, шановний Северине Петровичу. Та спершу я хотів би продовжити бесіду, яка стосується мене, моєї так званої творчості. Я давно не брав участі в дискусіях на літературні теми.
— Цілком зрозуміло, — випалив я у своєму стилі. — Бо ви давно перестали бути письменником. — Боже борони, я не збирався відкривати йому очі на його власну байдужість, на нудьгу, що сиділа на його високому чолі і холодно туманилася в очах... нудьгою він був спеленаний, як мумія льняним полотном.
— А ким я є? — пробував він усміхатися, продираючись крізь тумани, крізь зарослі й пропасті нудьги. — Я пишу... виходять мої книжки. — Оборона його була слаба, боронився він більше для годиться; йому, мабуть, було шкода самого себе; ні один мускул не поворухнувся на його лиці, а очі за скельцями окулярів були порожніми.
— Ви є бійцем ідеологічної застави на західному кордоні Радянського Союзу — так про вас писали в столичній пресі, — пригадав я недавно прочитане. — Це, очевидно, похвала? І ще там було написано, що ваше перо прирівнюється до штиків цілого полку, а то й дивізії... то ж уявляєте, пане-товаришу, скільки вбито вашим пером душ... вбито й покалічено. Письменник, як я розумію, повинен леліяти душі, плекати їх, підносити, він немов ангел-хоронитель стоїть за кожною душею, що схилилась над його книжкою.
А ви боєць, а не ангел, вам командують стріляти направо або ж наліво, колоти багнетом, бити назад кольбою, чорнити небо, плюгавити землю. Ви послушно відповідаєте: єсть!
Інший на місці Ґонтаря напевно не стерпів би й або крикнув би, щоб я замовк, або ж покликав би своїх солдат, бо я таки направду дозволив собі забагато (не було зі мною Ірини, вона зажди охолоджує, стримує мій запал), а він тільки узяв мене під руку, оглянувшись на своїх охоронців.
— Не треба аж так... аж так вибухати, — промовив Ґонтар спроквола. — Не треба, щоб нас почули... світ став вухатим зайцем, цілий світ — єдине вухо, що надслуховує і підслуховує. Це, добродію, небезпечно. — Ми поволі проходжувалися садовою доріжкою; сад дрімав у солодкому забутті, і лише бджоли натягували низом від квітки до квітки струни, що бриніли монотонно й заспокійливо. Очевидно, й ми з Ґонтарем виглядали збоку здруженими... виглядало збоку, що в запущеному шкільному садку здибалися двоє приятелів, які згадували романтичні пригоди давноминулої молодості.
На сторожі їхніх споминів лежали в бур'янах енкаведисти.
— Ви мене, бачу, зовсім не боїтеся, Северине Петровичу? — спитав Ґонтар, прикурюючи нову казбечину. Потягнувся і я до його коробки.
— Не боюся, — признався я щиро. — Бо чого б мав вас боятися... вас, приятеля мого сина? Ви ж бо, прецінь, були однодумцями. Шо-правда, він, фантазер і мрійник, залишився у Львові боронити в підпіллі товариша Сталіна й потрапив у лабети гестапо, а ви, вибачайте, встигли чкурнути в Уфу чи ще кудись у глибину Росії. Але це я так... це ярить у мені, пане-товаришу, батьківський біль. Якщо ж поправді, то чомусь мені здається, що ви не здатні запродати мене енкаведе... хоч не треба й продавати, а лише гукнути он того драбугу з автоматом, що лежить в лопухах, щоб мене арештував, бо я сякий-такий. Ні, у вас не вистачить характеру.
Ґонтар ішов мовчки, похнюпивши голову; капелюх із смішним когутячим пером тримав у руці; рідке, немов попелом посилане волосся мокрими пасемцями поприлипало до чола й виглядало, начебто хтось вилив йому на голову миску помий. Моя іронія, як я зрозумів, до нього не доходила, шпичасті слова відбивалися, як горох від стіни... і мені лишалося той горох назад визбирувати. А взагалі на що я сподівався? На його покаяння? На заперечення? Втім, якого дідька лисого я від нього хочу? Хай забирається, та швидше.
— Дивовижно, — призупинився Ґонтар, — як син... як ваш Роман не був схожий на свого батька. — Виявляється, Ґонтар таки мене слухав. — Він був лагідний, а ви — перчений. Але я на вас не ображаюсь. Я хочу лише спитати (і даю вам чесне слово, що все залишиться між нами): невже ви, чоловік освічений, начитаний... чоловік, який не з книжок чи з газет, а таки на дотик і на запах знає нашу галицьку біду в щоденній її з'яві, не вірите, що радянська влада, яка тепер на наших теренах сторцується на ноги, не є тим лікарем, що погасить наш біль, і злидні, як рани, минуться. Вдумайтеся: чому мільйони згинули в минулу війну, обороняючи радянську вітчизну? Невже всі вони, як ваш Роман, були мрійниками й фантазерами, як ви кажете... це ж були звичайні люди, так, звичайні, з поля, фабрики, не комуністи навіть, а проте, вони йшли і йшли в бій. — Ґонтар аж ухопив мене за руку. На його обличчі, як мені здалося, зачаїлося очікування, моя відповідь мала щось для нього значити, він, може, сам для себе хотів з'ясувати щось дуже важливе.
Я був жорстокий; між нами лежав його брехливий опус про "героїчне життя" і "героїчну смерть" сержанта Козаченка; мене не обходили його переживання, розчарування, чи й навпаки — утвердження.
— Ні, — я рішуче заперечив. — Ваша радянська влада... гірко мені, повірте, за цю владу загинув мій син... — це саранча, яку виплодив і наслав на нас Сталін. Ше до нього був Ленін. Саранча вижерла Росію та Україну — пустеля чорна й страшна. Нема у вашої влади нічого ні людського, ні святого. Хіба я не є свідком того, що робиться в Горопахах... хіба це нормально, товаришу письменник, що дитина, підліток, доведений до відчаю, хапається за зброю і стріляє... і стріляє, мусите знати, не в якогось там конкретного Козаченка, а в самі груди вашої радянської влади. То хто ж вашій владі буде вірити, хто її буде любити... і за що, питаю вас, мають люди її любити? Ви, до речі, теж у неї не вірите і знаєте, що проголошені нею постулати, обіцяне "світле майбутнє" — це звичайнісінький блеф, брехня. В неї, у владу, у "світле майбутнє", в сталінські гаразди не вірили також ті мільйони й мільйони — страшно подумати,— які угноїли собою землю в її обороні, з іменем Сталіна у цю землю падаючи. Апокаліпсис! Гнані вони були примусом, страхом, горілкою, надією, обіцянками, кулеметами загороджувальних банд, і в них не було виходу, бо й божевільний Гітлєр не був кращим. Я собі уявляю... я собі уявляю і плачу: мільйони душ стоять у довжелезних чергах дотепер, дарма, що вже стільки років минуло, як війна скінчилася, перед райською брамою, бо відомо, що воякам, загиблим на війні, наперед уготоване царствіє небесное (принаймні "уготоване" теоретично), а святий Петро-ключник від раю, пошкрібує лисину й уперто не відчиняє браму, бо душі вояків рапортують йому, що загинули "за Родіну й за Сталіна", а цілий християнський світ знає — це не могло не докотитися до святого Петра — що "Родіна і Сталін" — це уособлення зла на землі... це пекло. І ви це, пане-товаришу, теж добре знаєте.