Одарка Пилипівна, мабуть, запідозрила, що ми з Кожухівською надоумили хлопця й підготували до розмови з нею; вона раз по раз озиралася на нас осуджуюче. І я мусів утрутитися:
— То правда, Одарко Пилипівно, що Данило Гром'як уміє орати і косити... подивіться на його руки. Ціле село посвідчить. Але неправда є, Данилку, що Україна кінчається на межі твого поля. Може, всі наші біди від того, що Україна кінчається на чиїйсь межі... і на чиїйсь межі починається, — поправив я хлопця. — Автомат, про який ти згадав, іще заважкий для тебе. Дітвацтво у тобі брикає.
— Бачите, який ви мудрий, Северине Петровичу, — образився хлопець. — Автомат для мене — заважкий, так, а плуг — якраз добрий? Ну нічого, — я ще виросту! — скрикнув він високим фальцетом. Рудий, пелехатий хлопець, здавалося, спалахнув, як сірник, посеред сірості осіннього дня.
— Вони що, всі в бандерівському дусі виховані... цілі, виходить, сім'ї бандерівські? — спитала Одарка Пилипівна. Данилкова відповідь її збентежила; жінка споглядала на дітей дещо злякано; жінка, вочевидь, уявила, що із-за кожної парти націлений на неї кулемет. — Батьки їх у лісі? Вороги радянської влади?
— Як сказати... хто кому ворог, — відповів я невизначено старій учительці. — Самі поспитайте дітей, де їхні батьки, й чи бандерівські, як ви кажете, у них сім'ї. Переконаєтеся також, що не "бандерівське" мають виховання, — боронив я школярів і, зрештою, самого себе, школу. — Час, обставини, умови, в яких вони виростають — це ті жорна, на яких вижорновується світогляд. Змалку вижорновується, — повторив я.
Вона не відважилася сама рушити поміж партами, щоб розпитати дітей про їхніх татів; я зробив це сам, нічого в дітей не випитуючи; я знав напам'ять усі сільські роди... знав, що в того й у того, і в тієї синьоокої Синички, що сиділа на першій парті, тато загинув в повстанській сотні; а ще в кількох учнів тати засуджені на північну каторгу; а ще не в однієї дитини тато впав на Карпатських перевалах, мобілізований до червоної армії відразу після того, як втекли німці... і німецькі кулемети в горах їх скосили; а в тієї худої дівчинки, що дивиться на світ запалими, як від хвороби, очима, тага вбили повстанці, бо нібито продався енкаведистам; а в того хлопця" що наліг грудьми на парту, бачите, Одарко Пилипівно, бандерівці повісили маму за щось там "політичне"; а в того учня і в тієї учениці... і ще в тієї третьої з довгою косою татів похапали облавники й повезли під багнетом на Донбас — шахти потрібують робочої сили; і ще в багатьох школяриків батьки колотяться вдома, чекають в непевності чи арешту, чи висилки на Сибір, чи глумления усякого, чи колгоспу, чи кари повстанської... чи, може, таки сподіваються, що Бог їм поможе уникнути жорен.
Одарка Пилипівна стояла посеред класу, опустивши голову; руки її висіли, як батоги; кремезна її постать горбилася; і діти із-за парт, і їхня вчителька "пані Віра" пасли очима мене й приїжджу гостю; тиша замерзала в класі, як чорний лід. Школярики та їхня вчителька не могли знати, що моя оповідь про долі сільських родин не є тільки відповіддю про "бандерівське виховання", є це також відповіддю, чому й за що вбито в Горопахах її Сашка. Очевидно, вона сама й не відразу второпала, навіщо я зайнявся мартирологом п'ятого класу й не пов'язувала мою оповідь з Сашковою смертю, бо торкнула мене за лікоть й спитала тихо:
— Навіщо ви так жорстоко, товаришу директор... прилюдно ятрите дітям рани?
— Наші діти теж ростуть прилюдно, шановна Одарко Пилипівно. їх теж жорна мелять... я ж казав: мелять їх і мелять. — Я відчував, що ніколи не був так близько споріднений з моїми учнями, та з їхніми живими й мертвими батьками, як у цю хвилину; я їх усіх голубив, пригортав до грудей і їх сльози пекли мене.
Одарка Пилипівна обідала в мене.
Ірина перепрошувала за скромні страви, гостю ж не чекали: чим хата багата. Гостя сиділа за столом насторожена, немов бідна жінка остерігалася, чи не підсилимо до страви чогось отрутного, але моя Ірина (моя лагідна, усміхнена Ірця) поступово її розговорила і заспокоїла. Ми навіть випили по келішку зачервоненого вишняком самогону; і самогон пригасив її осторогу, і ще Ірчині ніжні долоні, що час від часу, як райські птахи, торкалися або ж плечей нашої гості або ж неспокійних її великих рук — очищали жінку від страху. І вона немов скинула солдатську шинелю й визулася з солдатських кирзових чобіт, стала само собою — зажуреною, згорбатілою матір'ю, що втратила на війні сина. Вона дивилася на нас із Ірою довірливо, благала її зрозуміти, й вибачалася, що в школі необачно збовтнула про оте "бандерівське виковання"; вона відкривала для нас із Іриною таємницю, бо тоді це для нас було першим відкриттям, що в радянської людини є дві або й три душі: одна намальована напоказ, для зручності, для начальства, і для власної безпеки, друга схована в глибинах, приспана, як дитина маковинням, і спутана мотуззям... ця глибинна душа призначена для того, щоб бодай зрідка... бодай на самоті серед житів або ж у снах людина могла б звільнитися від мотуззя і терзання. А є ще третя душа... Тяжко бути людиною в такій ситуації.
Вона, гостя наша, так і сказала, що, ой, як складно у наш непевний час бути людиною; вона ловила Ірині руки в свої розплескані по-селянському долоні й не знати, чи вибачалася, чи просилася, чи сповідалася:
— Мусимо приміряти душі на кожний випадок, — сказала. — Мою поведінку... ворожість оту в школі помітили? Правда, помітили, я бачила: ви помітили, так. Це панувала в мені перша душа. Повинна я була політичне визначитися, чи як сказати. Й ви через душу мою оту показну на мене огнівались; гнів ваш, вочевидь, розбудив другу мою душу, приспану, й вона, бідна, ледве не розплакалася... було мені жаль осиротілих дітей, бо що діти винні. А третя душа є, мабуть, тільки в жінок... це, певно, ангел-хранитель, що даний або від Бога, або сотворений самою жінкою; ангел той денно й нощно літає над народженим тобою дитям. Хтось собі думає, що ангел-хранитель мусить бути лише лагідним і добрим, правда? А як же стерегти без меча, правда? Чи бодай без злості? Хіба назвеш такого ангела — хранителем? Ви повинні мене зрозуміти, це так просто мене зрозуміти: отут, у цьому селі вбито мого сина.