Без вини люди винні.
Старого, проте, це не обходить — він собі сам; я не один раз спостерігав, як Гайдаш клепав кирзаками серединою вулиці й не бачив й не чув, як люди несли йому назустріч "слава йсу" або ж "добридень", як хилилися на воротях білі ґаздівські голови, а він далі кресав по-вояцькому чоботиськами й мовби потоптував ними людський пошанівок.
До церкви не ходив і до клубу не знав дороги, до сусідів теж не прорубував перелази; лише два рази на тиждень вибирався до магазину по хліб, дешеві цигарки та інший провіант; поштарка, яку перестрівав на хвіртці, приносила йому пенсію та газету "Бистричанську правду" — і на цьому його зв'язки з сільським світом обрубувалися; виглядало, що Гайдаш сідав у човен, відштовхувався від ненависного йому берега й випливав на пустельні не доступні для нікого плеса.
А все ж мої мама послали мене до нього. Котроїсь неділі я поніс йому в'язку книжок. Двері були відчинені. На веранді й у сінях висіли на кілочках снопики сухого зілля — густо пахло польовою дорогою та витовченим громадським пасовищем. Гайдаш лежав горілиць на облізлій цератовій канапі, димів цигаркою і крізь окуляри дивився в стелю. У кімнаті теж розкішно пахло сухим зелом, і навіть тютюновий дим не міг із ним позмагатися. Було тут чисто, але убого: столик круглий, застелений згорненим по краях обрусом, дубовий темний кренене, що стояв, спершись на дві цеглини, бо передні ніжки його були відірвані, й через те здавалося, що старий креденс гейби згорбився; зате два масивні стільці з бильцями розчепірились обіч столика по-газдівському; я упізнавав усі ці речі, які, певно, Гайдаша тут-таки, вдома очікували, бо з його хати оперуповноважений Ступа зробив колгоспну канцелярію; лише ясенові ліжка зі спальні, пам'ятаю, Клим Гуцько, що був у канцелярії "сторожем при телефоні", поколов узимі на дрова.
Двері до сусідніх кімнат були зачинені, старий, вочевидь, мешкав лише в одній кімнаті, а решта, де були кабінет, спальня і вітальня, зоставалися порожніми; вікна він навмисно забив дошками, щоб хата, як і господар, осліпла й оглухла.
Він не відповів на моє вітання. Довго мовчав. Цигарка диміла в його пальцях, як погасла свічка.
— Ти хто? — спитав, не зводивши й поглянути на мене.
— Сусід ваш, — кажу, — Докії Бережанихи син... Василь, — топтався я біля порога, немов школяр (і таки школярем почувався, як колись).
Він хапливо змахнув із носа окуляри, споглядав на мене прищурено, недовірливо; тривали ці оглядини довго, Гайдаш чи то не пригадував мене, не впізнавав, чи не хотів упізнавати; у примружених очах зблискувала неприхована ворожість.
— Ага, — врешті промовив, іронічно, але стримано посміхнувшись. — А, це ти... той, так би мовити, художник? — І спустив ноги з канапи. — Ну, ну, я читав у газетці, що ти далеко пішов... так далеко, що й не здогониш. — Вже злої посмішки не приховував. Іржаві, коротко підстрижені вуса ворушились під хрящуватим носом, як волохата гусениця.
— Скільки було сили й таланту, — розвів я руками. Не впізнавав я свого старого шкільного директора, він, правда, й раніше був різкуватий, але ж колись не доводилося чути, щоб він "тикав" сільському парубкові чи дівчині. Обізлився старий на цілий світ? Чи такою "гостинністю" хотів чимшвидше мене позбутися? — Крім того, Северине Петровичу, ви, прецінь, були моїм першим учителем, пригинали, пам'ятаєте, до книжок. Ото ж і ви випроваджували, так сказати, мене в дорогу.
— Пусте! Я нікого не вчив облуди! — мало не скрикнув.
— Від вас, учителю, я узяв, допустимо, лише добро, — шукав я із Гайдашем згоди. — Але я міг, і, мабуть, таки навчився злого від інших — і це закономірно. Коли б я жив у вежі, окремішньо, а то ж — поміж людьми. Мої професори...
— Твої професори вчили тебе, як треба догоджати тим, що над тобою? — Гайдаш схопився з канапи. В одних шкарпетках бігав по кімнаті, як посолений. — Вчили, що маєш бачити рай там, де насправді смердить пеклом? Овва! І ти, чоловіче, малюєш біле там, де розлито чорний біль? Брехню підштукатурюєш під правду? Ах, холера ясна... Випала якось мені нагода подивитися на твою картину, яку ти подарував Горопахам великодушно... висить твоє творіння на гачку в бібліотеці. І знаєш: було мені встидно, що я вчив тебе писати й читати. Ти намалював Олену Кочмаручку, доярку залишену, з орденами на грудиськах, із Зіркою Героя, а позаду неї, холєра ясна, ясночолі корови. Так сказати — тло.
Я боронився:
— Повинен був якось заявити Горопахам, що вчився на художника. А тут газети Олену розхвалювали: герой, маяк...
— Газети розхвалювали... ти що, власного розуму не маєш? — Гайдаш сів навпроти мене й пальцем штрикнув у груди. — Газетярі могли й не знати, що Оленине геройство брехливе. Приїхали, залили їм очі горілкою, та й поїхали, їм що? А ти в Горопахах, холєра ясна. Твоя мама мусила би тобі оповістити, що на "маяка Олену" ціла стайня працювала.
— Кажуть, й зірка не золота, а лише позолочена, — відповів я жартома старому. Він рознервовано схопився на ноги.
— О, видиш... ти знав, що й зірка фальшива, що робота фальшива, що Олена не вартує твого пензля... не вартує, а ти, холєра ясна, намалював її. Боже мій, скрізь брехня — всі одне одного дурять.
— Якже інакше виживеш у цьому світі? — узяв я старого за руку. — То ви один...
— Лиши мене, — шарпнувся Гайдаш. — Чого ти прийшов... прийшов мене в чомусь переконувати, запрошувати у свій фальшивий світ?
— У вашому світі, Северине Петровичу, теж нема нічого доброго: пустеля, якщо не ненависть — то байдужість... ні молитов, ні сліз, ні прокляття навіть. Хіба лише спогад, тіні від хмар, соломина сонця, що гасне, — відповів я йому. Не треба було ранити старого, але я не втримався. Він із-під ікони Богородиці, й з-під портрета Шевченка приголомшено глянув на мене. Горбатів на очах.
— Іди геть, — промовив пошепки, лють йому здавила горло. — Іди, — показав рукою на двері.
— Я приніс вам книжки... я подумав, що маєте час на читання. — Очевидно, я не повинен був нагадувати старому, що десь дотліває кволий промінь сонця, яке заходило, це було з мого боку нетактовно.
Гайдаш мене не слухав; він усе ще кипів, й було мені шкода його розпаленого гніву.