Володимир АРЄНЄВ
ЄДИНА ДОРОГА
Чоловік увесь був припорошений пилюкою, вона осіла на подорожньому оксамитовою шкірою і, здавалося, в’їлася назавжди. Я дивився, як він іде, та випускав у небо кільця диму зі своєї старої люльки. Вони виходили ідеально правильної форми: за стільки років я мав доволі часу, аби навчитися чому завгодно, не лише випускати досконалі димові кільця. Між іншим, на подорожніх вони справляють гарне враження: люди одразу ж заспокоюються. Їм чомусь здається, що ніхто б так безтурботно не сидів на ґанку й не коптив небо, якби тут було небезпечно.
Чоловік запримітив мене не відразу. Мабуть, за останні роки я настільки зріднився зі своєю хатинкою, що вже здаюся не більше, ніж її частинкою. Він ішов, блукаючи очима по піщаних пагорбах та похитуючись при кожному русі. Потім підняв голову, побачив мою хатинку і завмер, наче мисливський пес, що вчув качок: увесь витягнувся, і я навіть подумав, що він зараз підніме ногу. Ногу він, звичайно, піднімати не став — натомість, якомога швидше чкурнув до мене, здіймаючи клуби пилюки.
Я сидів і чекав на нього, притиснувшись спиною до розпечених на сонці дверних дощок. Просто сидів, простягнувши ниючі ноги ("на дощ чи що?"), та без упину випускав димові кільця.
Подорожній здолав уже половину шляху, коли раптом затнувся, ніби з розгону наскочив на кам’яну стіну. Постояв, підозріло оглядаючи мене з хатинкою, відтак запитав — чи то в мене, чи то в тремтливого від спеки повітря:
— Знову примара?
Щось подібне каже і робить кожен, чий шлях пролягав через піски. Ті, хто перетинає джунглі чи тайгу, вбачають в мені якого-небудь місцевого людожера чи шамана, одразу ж обіцяють назбирати купу мухоморів та здобути свіжий скальп горили — аби тільки я вивів їх "звідси". Ті, що дістаються сюди морем, запитують, чи давно я зазнав кораблетрощі. Ще бувають горці — ці намагаються звести мене в ранг божества, припадають до колін і творять інші неподобства. В когось іншого нерви б давно вже здали, а мене рятує люлька. І ще, — димні кільця; я випускаю їх, а разом із ними зникають злість та роздратування, залишається тільки співчуття до новоприбулого.
— Ні, не примара, — відповів я. — Проходь, гостем будеш.
Він по-дитячому шморгнув носом, провів брудним рукавом по щоці.
— Справді?
— Справді, справді, — простогнав я, зводячись на ноги. Роки беруть своє, і спина все дедалі частіше не хоче мені коритися, нагадуючи потріскану ялинову дошку... Та годі вже, треба потурбуватися про гостя, а не жаліти себе.
Я провів його до хатинки, посадив за стіл і наказав чекати. Поки розпалював піч, він здивовано озирався, не розуміючи, звідки стільки всіляких трав та ягід узялося в пустелі.
Коли пічка нагрілася, я поставив у її пащу горщик із кашею і ще один — з бульйоном, а сам прочинив внутрішні дверцята і вказав гостеві: прошу, мовляв. Він прочовгав через усю кімнату і очманілим поглядом подивився спершу на сад, що був за дверцятами, потім — на мене... і — знову на сад.
— Усе це... Звідки? — запитав він хриплим від хвилювання голосом.
— Не знаю, — відверто зізнався я. — Завжди тут було.
Він ніяк не відважувався переступити поріг, і довелося легенько підштовхнути його у спину. Гість вийшов у сад і знову завмер.
— Боже, як таке може бути?.. — прошепотів він. — Дерева, листя. Яблука, виноград — посеред пустелі.
— Там ще й озерце є, — повідомив я, попихкуючи люлькою. — Іди, купайся. Стомився, мабуть? Дорога неблизька.
— Так, — розгублено мовив він. — Так, дорога... неблизька.
І пішов невпевненими кроками до озера, пригинаючись, щоб гілля не торкнулося обличчя. Вони усі так: не відхиляють руками, а саме пригинаються, неначе бояться торкнутися, ніби остерігаються, що від цього все зникне і вони знову опиняться там, звідки прибули — в пустелі, в горах, у морі, посеред дикого лісу чи де-небудь іще. Я спостерігав за ним, притулившись до одвірка й виважено випускаючи у небо кільця диму. Відтак пішов до хати — ще бракувало, аби каша підгоріла!
Чоловік повернувся мокрий та свіжий, він протупцював босими ногами по дошках і примостився на лавці за столом.
— Я... одяг там повісив сушитися, на парканчику, він невизначено махнув рукою, потім мерзлякувато повів плечем. — Це нічого, що я... на парканчику?..
— Все правильно, — кивнув я. — Ну ж бо, подивимось, який ти майстер за столом?
Із цими словами я поставив перед ним горщик із кашею та налив у миску бульйону, поклав велику дерев’яну ложку. Сам сів навпроти, дивився, як він їсть, і чекав.
Їв гість довго — спершу кваплячись, потому — зі смаком, вибираючи з миски найбільші шматки м’яса; кілька разів просив добавки. Врешті він облизав і відклав ложку, розслаблено відхилився на лаві, заплющив очі. І заснув. Я кивнув: теж правильно, немає нічого кращого, аніж поспати після тривалих і страшних поневірянь. А я тим часом приберу в хаті, посуд помию, білизна його підсохне — підлатаю. Це ж він думає, що шляхові кінець, а насправді...
Настав вечір, приніс із собою прохолодне повітря та співи цвіркунів. У садку відразу стало затишно та спокійно. Я сидів на лавочці під парканчиком і лагодив одіж подорожнього. Паркан у мене в саду дивний: наче і не високий, та спробуй визирнути — нічого не побачиш. Одного разу я навмисне витягнув з хати стіл, поставив упритул, забрався на нього. А по той бік виявилося лише провалля — глибоке, по вінця наповнене туманом, наче небесним молоком. Іншого разу замість прірви там був ліс. Ну і ще багато всілякого там можна побачити, за парканчиком, тільки дивитись на те мені тепер немає потреби — порозумнішав. Навіщо душу роз’ятрювати.
— Доброго вечора, хазяїне, — почув я за спиною голос гостя. — Гарно тут у тебе. Отак би жити й жити вічно, нікуди б звідси не йти. Залишиш мене?
Я гірко посміхнувся, та було вже темно, він не розгледів. Завжди вони так: "отак би жити тут вічно". А на ранок усе міняється.
— Залишу, — сказав я. — Чом би й ні? Та ти не стовбич, бери-но о-он там стільчик, сідай, розказуй, що за один, звідки й куди йдеш. Якщо, звичайно, хочеш розповідати. А нема бажання — не розповідай.
Він пішов за стільчиком, а поки йшов, усе розмірковував — це було по його спині видно — розповідати чи не розповідати. Вирішив розповісти.